Чи то «біло-гарячкова» бувальщина, чи то просто анекдот, але точно має франківську прописку.Повертається чоловік з пиятики додому через сквер Міцкевича. На годиннику – п’ята ранку. Раптом він чує:– Гей, чоловіче! Можна тебе на хвильку?
Чоловік крутить головою, а поруч нікого немає! І тут знов голос:
– Та я тут. Це Адам Міцкевич говорить.
А хлоп був добряче напідпитку, тому особливо не здивувався. Тим часом поет продовжував:
– Старий, виручай. Можеш тут десять хвилин постояти, бо мені конче треба зганяти в одне місце.
– Як таке можливе? Я ж на тебе не подібний.
– Та хто там на тебе буде дивитися?! Вдягнеш мій плащ, візьмеш книгу та постоїш пару хвилин. І так народу немає. Виручай, дуже прошу.
Чоловік погодився й заліз на постамент, а поет рвонув по вулиці Курбаса. Пройшло 10 хвилин. Міцкевича нема. Півгодини. Нема. Година минула! Вже по скверику зашвендяли перші перехожі, які, правда, вгору не дивилися. Трохи пізніше прийшов двірник і почав замітати біля постаменту. Чоловік не витримав і спитав:
– Пане, Міцкевича не бачили?
– О, то ще не скоро буде. Вони з Франком щоранку бігають містом, ловлять голубів і відривають їм голови…
