На старому цвинтарі, що за готелем «Україна», була одна цікава могила. На сірій плиті із зірочкою містився напис російською: «Окунев Василий Петрович. Родился в 1913 году. Умер в 1939 году, 7 октября. Погибший за освобождение трудящихся Западной Украины».
 |
Виглядало це дивно, оскільки бойових дій під час «золотого вересня» у Станіславі не було. Мало того, радянські джерела бадьоро рапортували: «Населення міста, як і всього Прикарпаття, радо вітало своїх визволителів».
Проте, були й ті, хто мав до радянських солдат особисті претензії. І до Окунєва, і до інших «визволителів». Ось як описує події осені 1939 року військовий льотчик Дмитро Нікішин:
«Якось ідемо тихою вуличкою. Назустріч нам прямує струнка літня полька, з відмінною зачіскою, одягнена у сірий англійський костюм. Під рукою несе пласку дамську сумочку. Коли ми вже з нею розминулися, мене начебто у спину штовхнули. Я озирнувся та побачив, що жінка зупинилась і відкриває свою сумочку. Вловивши мій погляд, вона її одразу закрила та пішла далі. Я тоді ще подумав, що вона шукала свою хустинку. На значній відстані за нами йшов незнайомий капітан-артилерист. У нього вона і вистрелила. Коли ми підбігли, полька мовчки стояла, опустивши револьвер, а капітан був мертвий. Пізніше, у комендатурі, де в неї від нервів тремтіли руки, вона з ненавистю повторювала: «Ви вбили мого сина! Ви вбили мого сина!».
Що далі було з тією пані, Нікішин не знає. Напевно, нічого доброго.
