Провал у століття

Наприкінці серпня у Франківську прокладали кабель між Вірменською та Білим будинком. Рили траншею та наштовхнулися на вхід до підземелля. Преса написала, чиновники запевнили, що будуть проведені дослідження, на тому все й заспокоїлось. Аби з’ясувати, що ж то за підземелля, ми — археолог Василь Романець, історик Зеновій Федунків, видавець Василь Іваночко та краєзнавець Іван Бондарев — зібралися туди з експедицією…

Якщо не знати, де те провалля, то одразу не знайдеш. З вулиці його не видно. Треба зайти у двір на Старозамковій, 1 і перелізти через невисокий металевий паркан. Попри огорожу тягнеться кабельна траншея. Там в одному місці чорніє прямокутне провалля. Розміри? Ну, типовий американець туди точно не влізе, а от пересічні українці проскакують без проблем.

Провал у століття

Внизу темно й холодно. Через отвір проникає світло, але його замало — треба запалювати свічки. Над головою цегляне арочне склепіння. Саме в ньому траншейники продовбали дірку. Підлога засипана землею та уламками цегли. Приміщення має десь 5м у довжину та 3,5 — в ширину. Посередині є потужна підпорна арка. Від головної кімнати йдуть чотири відгалуження.

Лівий прохід веде у бік вулиці Вірменської, він засипаний. Кидається в очі фрагмент іржавої каналізаційної труби. Певно, при її прокладанні й було знищену цю частину ходу.

Маленький хід знизу вверх іде в бік Білої хати. Скоріше за все, це підвальне вікно, але й воно повністю засипане.

Навпроти є арка, над якою загрозливо зависла, проламав цегляну стелю, біла кам’яна глиба. Арка також напівзасипана. Проте є надія, що перекриття вціліло, тому в перспективі можна покопати. Хід веде в напрямку дому на Старозамковій.

А найцікавіше — праворуч. Стіна, в якій також є невеличкий хід. Колись він був повністю закладений цеглою, але хтось продовбав діру. Далі видно купу землі й невелику порожнину під самою стелею.

Археолог Василь Романець каже, що необхідно докопатись до п’ятки та визначити висоту підземної кімнати. Вирішили копати перед проломом, аби розчистити шлях далі.

Рити важко, заважають уламки цегли, густо розкидані повсюди. Відчувається, що ми тут не перші — трапляються старі запальнички, шприци, обгортки від цукерок і пластикові пляшки. Втішає, що сміття не багато. Також знаходимо лопату із зітлілим держаком. Вириту землю насипаємо у відра та за допомогою мотузки витягаємо на поверхню. Після п’ятдесятого відра збилися з рахунку. Копаємо кілька годин, нарешті лопата вдаряється об щось тверде. Міряємо рулеткою — висота від підлоги до стелі становить 2,28-м. Як у «хрущовках»!

Тепер можна проламати (точніше доламати) перегородку та продовжити дослідження. Але ми так і не змогли відколупати кайлом бодай одну цеглинку. Якщо спочатку думали, що дірку замурували в радянські часи, то потім вирішили, що настільки якісно могли класти цеглу лише австрійці.

Треба лізти у маленький пролом. Помірялися, найстрункіший — Бондарев… Отже, спочатку потрапляєш у маленький передбанник. Він майже повністю завалений землею, яка зсипалася з лівого та правого відгалужень. Особливо зліва. Серед землі та каміння трапляються кавалки асфальту. Виглядає, що колись тут утворилося провалля під автостоянкою, у дворі кам’яниці на Старозамковій, 1. Діру засипали сміттям і землею, зверху закатали асфальтом. У будь-якому разі на поверхні слідів обвалу не видно. Навпроти — така сама картина: гора землі, що пірамідально опадає з-під пробитої стелі.

І це ще не тупик. У східній стіні таємничо темніє арка. Потрапити туди можна тільки повзком, бо від стелі до землі — десь 30-см. Згадуємо шахтарів і спелеологів. Далі — невеличке відкриття. Якщо стіни попередніх приміщень були викладені цеглою, то тут вони складаються із білих брил вапняку. Подібні каменюки застосовувалися при спорудженні фортечних укріплень. У куті стінка виглядає почорнілою. Що це — різновид плісняви чи сліди від пожежі — наразі сказати важко. На жаль, і тут уже хтось побував. Невідомий «археолог» намагався продовбати в одному місці кам’яну стіну. Натхнення в нього вистачило тільки на 30-см у глибину.

Цікаво, чи є з цього приміщення ходи, чи то глухий закапелок? Арок ніби не видно, проте вони цілком можуть бути й під землею. Аби довідатись, треба копати далі. Коли вилазив, знайшов кавалок кістки. Може, колись тут була крипта?

Після доповіді результатів вирішуємо трохи розчистити той передбанник. По черзі лазимо туди. Один нагрібає землю, інший через отвір забирає її лопатою. Довго працювати у передбаннику не виходить — уже за кілька хвилин відчувається нестача повітря. Знаходимо ще кілька кісток і… зубів. За розмірами — або кінь, або корова. Версія із криптою відпадає, настрій помітно покращується.

Певно, пора згортатися. Працювали цілий день, а витягли заледве один відсоток землі. Вже на виході помічаємо, що над однією з підпірних арок вбиті цвяхи. Вони відрізняються від сучасних чотиригранною формою.

На завершення прошу прокоментувати результати вилазки учасників розкопок.

«Судячи з розмірів цегли й типу кладки, можна припустити, що цим підвалам кілька століть, — каже Василь Романець, директор ДП «Культурна спадщина Прикарпаття» інституту археології НАНУ. — Серед будівельного лому зустрічається багато цегли-пальчатки. Раніше її виготовляли вручну, тобто глину формували у дерев’яних коритцях і розгладжували зверху пальцями руки — звідти й назва. Таку цеглу використовували у XVII-XVIII століттях. За Австрії її вже робили машинним способом. Думаю, ми відкопали підвали споруди першої половини XVIII століття. Безперечно, об’єкт цікавий в археологічному сенсі, потребує фахового дослідження та прийняття на баланс як пам’ятка історії».

«Очевидно, ми наштовхнулися на підвали колишнього монастиря тринітаріїв, — вважає Зеновій Федунків, керівник науково-редакційного відділу «Звід пам’яток історії та культури України. Івано-Франківська область». — Його почали будувати у 1729 році. Теперішній дім на Старозамковій, 1 — це рештки давнього кляштору. У фондах краєзнавчого музею зберігається копія плану Станиславова 1792 року, виконана професором Ігнацієм Дрекслером. На ньому чітко видно, що раніше монастирські будівлі утворювали каре, до якого із заходу примикав костел. У ХІХ столітті, за австрійців, костел і частину монастирських будівель розібрали. Тож ми сьогодні досліджували підвали знищеного крила. Не виключено, що вони з’єднані підземним ходом із палацом Потоцьких. Усе мають показати розкопки».

Василь Іваночко, директор видавництва «Лілея-НВ»: «Це вже третє підземелля, в якому я побував за останні три роки. Порівняно з проваллями біля пасажу та палацу Потоцьких це підземелля є найбільшим і найцікавішим. Для Івано-Франківська є великим щастям, що рештки підземних споруд не знищені до кінця забудовниками. У Європі на цьому роблять непоганий бізнес. Наприклад, у Ряшеві (Польша) середньовічні підземелля — головна атракція міста. Магістрат їх реконструював і тепер від туристів немає відбою. У нашому випадку підвали тринітаріїв цілком реально «освоїти». Тут можна зробити невеличкий ресторанчик, музей цегли та багато інших об’єктів. У влади коштів на це нема. Тому оптимальним варіантом вважаю передати ці підземелля у концесію, років так на 50, якомусь приватному інвестору. Позитивні приклади вже є».

Останній коментар додам від себе. Дійсно, це третє підземелля, яке відкрили за останні роки. Доля двох попередніх доволі сумна. Провалля біля пасажу Гартенбергів спочатку перетворили на стихійний пісуар, а потім засипали. Більше року стоять розритими склепіння біля палацу Потоцьких. Коштів на їх дослідження влада не дає, а просто засипати — шкода. Тепер маємо підвали тринітаріїв. Роботи там — неоране поле, лише землі треба вивезти кілька КамАЗів. Далі потрібна ретельна реставрація зруйнованих відгалужень. Місто це точно не потягне (згадаймо підвали ратуші, яким ніяк не можуть дати ради). Може, дійсно, шукати інвестора?

Типові українці у дірку проскакують легко