В Україні є декілька міст, які можуть вважати себе «кінозірками». Завдяки старовинній архітектурі, замкам чи палацам вони перетворюються на знімальні майданчики для багатьох художніх фільмів. Пальму першості тримають Львів, Хотин та Кам’янець-Подільський. Саме там знімали «Трьох мушкетерів», «Стріли Робін Гуда», «Тараса Бульбу» та «Пана Володийовського».
У Франківську не бракує пам’яток архітектури, є старий бастіон та й палац Потоцьких досі не завалився, але кіно тут майже не знімали. Хоч те «майже» не означає «ніколи»!
 Підпільники з вулиці Станіславської |
Бомба для Гітлера
Документалістику в нас знімали ще до війни – наприклад, про коронацію чудотворного образа. А ось із художнім кіно якось не складалось. Можливо, це було пов’язано з тим, що Станіслав/Івано-Франківськ був закритим мілітарним містом. А може, одеським і київським киномитцям було просто ліньки пертися так далеко. Але у 1970 році вони таки приїхали.
Тоді на одеській кіностудії знімався фільм «Дерзость», який в українському прокаті дістав назву «Відвага». Події того «воєнного кіна» розгортаються під Вінницею, де німці звели ставку Гітлера. Радянські підпільники планують підірвати потяг із фюрером, чим значно прискорити кінець війни. Законспірований підполковник Клименко (якого грає Микола Олялін) відкриває у Козятині крамничку, вивчає розклад потягів і готує бомбу для Гітлера.
Багато подій там відбуваються на вокзалі й довкола нього. І ось тут режисер зіткнувся з проблемою електрифікації залізничних колій. Погодьтеся, на фоні дротів для електричок есесівці виглядали б якось непереконливо. Тоді згадали, що на заході України є місця, не розбещені технічним прогресом. Наш вокзал ідеально підходив для ілюстрації подій 1942 року, тому місто перетворили на кіношний Козятин.
У першу чергу знімали вокзал та околиці. У кадр потрапили головний вхід, зал очікування та навіть ресторан, де мала відбутись конспіративна зустріч. Його там прикрашає табличка: «Ресторан. Тільки для німців». Всередині – пальми, пиво, симпатичні офіціантки. До речі, знімальна група відпочивала в іншому закладі. Миколу Оляліна та компанію часто бачили у ресторані «Карпати» – навпроти теперішнього медуніверситету.
У всіх ракурсах засвітився пішохідний залізничний міст, з якого підпільник хотів кидати бомбу, але потрапив під облаву. А зі старого моста на Радянській-Незалежності (нового ще не було) знімали потяг Гітлера.
У вільний від полювання на фюрера час Клименко прогулюється з офіціанткою-підпільницею Нонною (Валентина Гришокіна) берегом нашого озера. Вони відвідали Острів кохання та «засвітилися» на фоні човникової станції, яку видно на обрії.
Є у фільмі й унікальні кадри – підпільна парочка йде теперішньою вулицею Станіславською. Сьогодні це місце важко впізнати, оскільки ліворуч виріс знаменитий «будинок з краном», а праворуч – інший торговий центр. Ця вуличка була нічим не примітною, на старих поштівках не фігурувала й лишень завдяки кінематографу ми нині можемо побачити, як вона виглядала 40 років тому.
Режисером фільму був Георгій Юнгвальд-Хількевич – майбутній творець «Мушкетерів». Може тому фільм хоч і старий та дещо наївний, але не нудний. У 1973 році він навіть отримав диплом Празького міжнародного фестивалю пригодницьких фільмів.
 «Бої» на вулиці Чорновола
|
Наш виклик Голлівуду
У 2000 році відбулася прем’єра українського фільму «Нескорений» – про життя та смерть легендарного командуючого УПА Романа Шухевича. Картину зняв Олесь Янчук на кіностудії зі скромною назвою «Олесь-фільм». Замовником виступив Мінкульт, кошторис фільму становив 1 млн. доларів.
Шухевича там зіграв Григорій Гладій. У промовах на прем’єрі у київському Будинку кіно його називали вітчизняним Мелом Гібсоном, а режисера Олеся Янчука, відповідно, – нашим Стівеном Спілбергом. Ну, не будемо обговорювати художню цінність «Нескореного», нас більше цікавить те, як його знімали.
Отже, наприкінці дев’яностих на вулицях Франківська знову з’явилися фашисти. Хоч за сценарієм події відбувалися у Львові 1941 року, першу сцену знімали у винному погребі «Горець» на Мазепи – на задньому плані добре видно бочки з вином. Тут, у напівтемряві, за келихом червоного, сидять Степан Бандера (Ярослав Мука) та Роман Шухевич, обговорюють геополітику напередодні війни.
Наступний кадр переносить нас у пекельний червень, коли німці входять до Львова. Знімали початок вулиці Чорновола, на тлі руїн австрійської кам’яниці (тепер тут готель «Станіславів»). Кажуть, що її спеціально не розбирали кілька років – чекали кіношників. Тут режисер постарався і вийшло досить ефектно. Німці, стрілянина, палаючі авто та вибиті вікна… У перервах між зйомками вояки вермахту розбрідалися зі шмайсерами по навколишніх кафешках, чим викликали неабияке захоплення відвідувачів.
Останню сцену зняли під стінами нашого СІЗО. Подвір’я завалено трупами в’язнів, яких червоні розстріляли перед відступом. Звісно, малася на увазі львівська в’язниця, але в нас було те саме.
Цікавий факт. У фіналі є сцена, де крупним планом показані обличчя бійців МДБ, які їдуть брати Шухевича. Аби трохи зекономити, до зйомок залучили курсантів Київського інституту військово-повітряних сил. Один із цієї «групи захвату» потім потрапив до Франківська та дослужився до майора. Прізвища він просив не називати…
«На нєдєльку до втарова» їду до Станиславова
А цього фільму у нас не знімали взагалі. Логічне запитання – що ж він тут робить? Справа в тому, що головні його події розгортаються саме у Станиславові.
Картина «Третього не дано» порівняно нова – 2009 рік, «Студія «КіноДєл». Режисер Сергій Сотниченко залучив відомих акторів. Це – Олександр Ликов (опер «Казанова» з «Вулиць розбитих ліхтарів») та Ігор Скляр (виконавець шлягеру 80-х «На нєдєльку до втарова»). Сценарист також не підкачав.
Літо 1944 року. Фронт наближається. Під Станиславовом, руками полонених червоноармійців, німці будують якийсь надтаємний об’єкт. Радянська розвідка припускає, що то пускові шахти ракет ФАУ-2. Для з’ясування таємниці в околиці Станиславова направляють польову розвідгрупу. Паралельно до столиці Прикарпаття з Відня вирушає радянський резидент Отто Рітель (Ігор Скляр). Але й німці не дрімають. У двобій зі шпигунами вступає штандартенфюрер СС Вальтер Грубе (Олександр Ликов).
Більшість вуличних сцен знімали у Львові. Проте зовсім уникнути Прикарпаття не вдалося. За словами режисера, у Коломиї знімальній групі вдалося знайти старовинний вокзал без жодного електричного дроту (хіба наш вокзал надсучасний і весь обмотаний кабелями?). Хоча вирішальним фактором виявився справжній паровоз, який коломияни надали у розпорядження кіношників. Тому сцену прибуття резидента Рітеля до Станиславова знімали в Коломиї. Не обійшлось без ляпів. Мовчимо про пластикові вікна, які нікуди не подінеш, але кондиціонер з перону таки можна було прибрати. Викликає посмішку і панорама старого Львова з гордим написом «Станиславів».
Загалом, незважаючи на цікавий сценарій і непогану гру акторів, фільму відчутно чогось бракує. Такий собі стандартний сучасний російський бойовичок на тему війни.
Отож кіношедеврами Франківськ, на жаль, похвалитись не може. Може, Спілбергу написати – хай допоможе?
