Минулими вихідними кожен охочий міг довідатися рецепт приготування бринзи, вурди та баношу, спробувати потрембітати, пізнати таємниці вівчарства і взагалі на повні груди дихнути гуцульського колориту. І все це – за один день, на традиційному фестивалі «Полонинське літо».
За запахом…
Довгому шлейфу машин на змієподібних дорогах Верховинщини не дивувався ніхто. Все ясно – люди їдуть на фестиваль. Уже на самому початку села Верхній Ясенів припаркувалося багацько автівок та автобусів. Далі не проїдеш. Сила-силенна народу, від малого до старого, заполонила всю дорогу – базарчик почався чи не з самого початку села і простягнувся більше, ніж на кілометр. І байдуже, що там сигналять розлючені водії, якщо тобі конче треба вибрати якийсь сувенір, поміряти кептарик, віночок чи вишиванку. Згори, від сцени доносився стійкий запах сиру…
Навколо – гори, щасливі та радісні обличчя людей, кожен у вишиванці, гуцульських строях, усі посміхаються, ласують полуницями й черешнями. Їх можна було купити по дорозі. Продавці заманювали національно спрямованими слоганами: «Для наших – по 10, для німців – по євро» або «Хто українець, тому по 10, хто голосував за Януковича – по 5». Але які черешні, як попереду свято бринзи?!
 Всі у гуцульських строях: від малого до старого |
Отже, видерлись на гору, в самісінький епіцентр свята. Головне слідкувати за вказівними знаками. Наліво – сувеніри. Величезний вибір розкішних вишиванок, віночків, дерев’яних прикрас, гребінців, ложок, теплих бавовняних шкарпеток, кептариків, кусючих, але дуже теплих ліжників. Все, чого лише душа забажає. Були б гроші.
Але душа бажає сиру. Тож направо, за вказівником «Молочна продукція». Верховинські ґаздині всіляко примовляють, відмовитися просто неможливо.
«Пробуйте моєї бринзи, – припрошує місцева мешканка Марія Петрів. – Ви такої ще не їли. Я заглєгую не порошком, а справжнім глєгом (добре вимитим телячим шлунком). Порошкова бринза довго не стоїть, а з глєгу може стояти і штири, і п’ять років».
Заманливо, а головне – смачно. Спершу трошки соленої бринзи, далі закусили вурдою, потім ще трохи солоненького будза. І так – по цілому ряду, за тією ж методикою і тими ж словами.
Напробувалися. Душа стала на місце. Вказівник «До сцени» кличе дещо втрамбувати їжу під запальні коломийки.
 Потрембітати міг кожен |
Мольфар відпочиває
Того дня кожен міг пограти і сам – на дримбі чи трембіті. Зустріли одного знайомого львів’янина, Олександра. Хлопець вже вдруге приїхав на фестиваль, аби купити собі нову дримбу. Каже, що дримбання дуже помагає йому на роботі.
«Я собі минулого року купив тут дримбу, – розказує Сашко. – Тепер всюди ношу її з собою. Наприклад, коли висне комп, аби не дратуватися, дримбаю якусь мелодію, і все починає працювати. На роботі до цього вже всі звикли. Нині я привіз із собою колег».
У пишному гуцульському вбранні по горі ходять чоловіки із трембітами. Мовчазні, поважні, очі у всіх якісь заманливі, майже мольфарські. До речі, на святі був і найвідоміший прикарпатський мольфар – Михайло Нечай. Але, мабуть, того дня він відпочивав, бо не розігнав хмари. Може, й не намагався.
А дощ був потужний і теплий. Змокли всі, хоч ховалися, де могли: в лісі під ялинами, групами під парасолями, під столами. А знаєте, навіть гриміло якось не страшно, мелодійно, безпечно, природно…
 Найпопулярніший смаколик свята – сирні коники |
Аби вовк не чіпав
Після дощу прямуємо далі на гору, де розташувалися невеличкі хатини. Кожна прибрана вишиваними рушниками, образами, на столі різні смаколики. Такими хатинами були представлені сільради Верховинщини. Он – Буковецька рада, за нею Хороцеве, Кривопілля, Красноїлля, Явірник і так аж 22. За півгодинки можна було завітати в гості до всіх, щось подивитися, спробувати, з’їсти, випити, врешті-решт. Наприклад, у Буковецькій хаті частували джинджурою – настоянкою на корені тирлича жовтого. Кажуть, то лікувальне та геть від усього помічне.
А де ж, власне, вівчарі? Якщо колись вівчарством на Прикарпатті займався кожен чоловік, то нині, на жаль, одиниці. Нас спровадили до мешканця Буковця Юрія Мойсюка, мовляв, він усе знає та розкаже. Чоловік якраз помішував банош у величезному казані. Каже, що то найперша їжа на полонині. Вівчарувати пан Юрій почав ще дитиною, і вже понад сорок п’ять років віддав вівцям.
«Знаю хід кожної вівці, – говорить він. – Дуже мудра тварина. Як бачу, що вівці задерли голови, застригнули вухами, то значить, десь недалеко є вовк. Вона чує його за 300 метрів. От позавчора йду біля Писаного Каменю, думав, пес на дорозі, а то вовк. Постояв та утік».
До речі, аби ні вівчаря, ні його отару не чіпали вовки, треба дотримуватися певних правил. «На Великдень не можна їсти ані грама м’яса, – говорить Юрій Мойсюк. – І це є вірна правда. Також кожну п’ятницю треба постити. Ще на рік є три «дідівні» суботи, в які ніц не можна робити. Навіть пальцем рушити. То перед Дмитрієм, перед Святов неділев (Великдень – Авт.) і в жовтні, у Задушну суботу. Якщо вівчарі цього дотримуються, то худобина не хворіє, і вовк не чіпає».
 Напробуватись бринзи можна було досхочу |
Отак у повній гармонії з природою, завдяки мудрості гір, перевіреним століттями прикметам вівчарі й відбувають на полонинах ціле літо та осінь. Прокидаються о четвертій ранку, тричі на день доять худобу, роблять сир. Сплять лише по три години і то добре, якщо так. Щодня проходять по 30 км, а може бути і півсотні.
Але, попри цю важку працю, вони якісь особливі, щасливі, легкі. І цьому ніде не навчишся, не прочитаєш у жодній книжці. Це можна відчути лише тут – у Карпатах. Наодинці з небом.
Comments are closed.