Незнайомий Міцкевич

У Франківську є об’єкти, повз які ми ходимо тисячі разів, майже не звертаючи на них увагу. Наприклад, пам’ятник Адаму Міцкевичу. Мало того, більшість взагалі смутно уявляє, як він виглядає. Звісно, читач може не погодитись: «Що там уявляти? Стоїть собі бронзовий дядька у плащі та тримає в руках книгу!». Добре, а скажіть, будь ласка, чи розстібнутий той плащ, і в якій саме руці в нього книга? Тут уже складніше.

А що ви можете розповісти про життя Міцкевича та його творчій спадок? Відповіді на кшталт «це великій польський поет» не зараховуються. І виявляється, що ми майже нічого не знаємо про людину, пам’ятник якому вже більше сотні років прикрашає місто…

Одіозна біографія

Майбутній класик народився 24 грудня 1798 року на хуторі Заосьє, біля Новогрудку, що в Білорусі. Його тато був збіднілий шляхтич-адвокат, а мама походила з роду хрещених євреїв. У 16 років Адам поступив до віленського університету (держав­ним коштом!) на фізико-математичний факультет. Але точні науки не приваблювали юнака і на другому курсі він переводиться на історико-філологічний. Вже зі студентства у Міцкевича прокинулось тяжіння до конспірації.

В університеті він став членом таємної групи філоматів (любителів науки), а дещо пізніше приєднався до ще більш засекречених «філаретів» (друзів доброчинності).

Після завершення університету поет потрапляє у Ковно. І зразу записується у масонську ложу. Чимось він там привернув увагу російської тайної поліції, оскільки його заарештували та цілих дев’ять місяців тримали у келії василіанського монастиря у Вільно. А потім Міцкевича направили у заслання. Але то було якесь дивне заслання, маршрутом Санкт-Петербург – Москва – Одеса – Крим – Москва – Санкт-Петербург. Напевно, загоряючи на чорноморському узбережжі, молодий поет всією душею зненавидів царат.

Перебуваючи у російських столицях, Міцкевич знайшов цікавих знайомих. Він потоваришував з декабристами, які теж не любили самодержавство і навіть обіцяли поетові незабаром вирішити цю проблему. Але найбільше пан Адам подружився із Пушкіним. Вони навіть кохали одну і ту саму жінку – першу польську красуню Катерину Собанську…

Незважаючи на кохання і цікавих знайомих, Міцкевичу в Росії не сподобалось. У 1829 році він отримує дозвіл та їде до Риму. Там до нього доходить звістка, що в Польщі спалахнуло повстання проти царату. Поет швидко збирається і вирушає на допомогу. Проте по дорозі він закохався у власницю маєтку Будзищє графиню Констанцію Лубенську. Музика, вино, шалені ночі, полювання на диких кабанів – усе це нагадувало чарівну казку. А російські війська тим часом штурмом взяли Варшаву. Від гріха подалі Міцкевич поїхав у Дрезден, де йому не сподобалось, а потім у Париж. Там він ще докоряв ватажку повстанців генералу Малаховському, що той не втримав столицю.

Міцкеіич та його шанувальники

У 1834 році поет одружився. Його нареченою стала Целіна Шимановська, донька знаменитої піаністки. Цей брак не приніс щастя. Дружина страждала на психічну хворобу і доволі часто робила чоловікові прочуханки. Під час одного з сімейних скандалів Міцкевич навіть намагався покінчити життя самогубством і вистрибнув з вікна. Щоправда, не забився, помирився з дружиною і мав від неї шість діточок. А згодом познайомився з екст­расенсом паном Товянським, який вилікував пані Целіну. Це так вплинуло на Міцкевича, що той став ревним апологетом вчення Товянського, за яким врятувати християнський світ мали лише поляки, бо їхня країна є Месія. Апостолами цього вчення пан Товянський називав себе і… Наполеона!

А помер Міцкевич у Туреччині. І знову таки через ненависть до царату. Тоді точилася запекла Східна війна, коли на Росію ополчились Англія, Франція, Сардинія та Османська імперія. Поет вирішив поїхати до Константинополя і сформувати там польський легіон, який мав також виступити проти росіян. Натомість, там він заразився на холеру і помер у 1855 році від кривавого поносу.

Звісно, в історії поет залишився не через свою біографію. Славу Міцкевичу принесли його твори, серед яких поеми «Дзяди», «Гражина», «Конрад Валенрод». А поему «Пан Тадеуш» у світовій літературі можна сміливо ставити в один ряд з «Кобзарем» Шевченка, «Євгенієм Онегіним» Пушкіна та «Чайльд Гарольдом» лорда Байрона. Для поляків Міцкевич не просто талановитий поет – він символ польськості, національний герой і пророк у своїй Вітчизні.

У мармурі та бронзі

Ну ось, з особистістю і творчістю поета ми розібрались, тепер залишився пам’ятник. Про нього вже багато написано, але останнім часом з’явились нові матеріали, які суттєво доповнюють загальну картину.

Як відомо, пам’ятник відкрили 20 листопада 1898 року в рамках святкування сторічного ювілею поета. Скульптором виступив Тадеуш Блотницький, який програв конкурс у Кракові, але завоював симпатії мешканців Станиславова. Подивитись на церемонію відкриття прийшли декілька тисяч людей, а саму площу прикрасили прапорами й гірляндами. Той Міцкевич дещо відрізнявся від сьогоднішнього, тому що був зроблений із білого каррарського мармуру. Та і стояв він в іншому місці – у центрі скверу.

Майстерня Антоняка. Поет з відбитим носом сумує на задньому плані

Під час українсько-польської війни пам’ятник намагалися скинути з п’єдесталу солдати ЗУНР. Їм завадив більш начитаний Дмитро Вітовський. Але вояки таки встигли відбити поетові носа, зламати руку та подряпати плащ. У такому неприглядному вигляді Міцкевич простояв аж до 1930 року. Тоді поляки відлили його бронзову копію та встановили її навпроти сучасної філармонії – тепер він замикав повздовжню алею.

А що сталося із мармуровим Міцкевичем? Його забрали до майстерні Антоняка, який спеціалізувався на виготовленні надмогильних пам’ятників. Знаходилась вона на початку вулиці Лепкого, за сучасним п’ятиповерховим будинком. На старому фото можна добре побачити, як сумна фігура із відбитим носом скромно стоїть біля стіни. Кажуть, що потім її там же і закопали, а мармурова голова й досі періодично спливає у мистецьких колах Франківська.

Близнюк з Велички

До речі, мало хто знає про ще одну мармурову копію. На відкритті пам’ятника у 1898 році був присутній бургомістр маленького малопольського містечка Величка. Йому так сподобалася скульптура, що він попросив Блот­ницького зробити точну копію. Майстер погодився і тепер центр Величкі прикрашає чудовий мармуровий пам’ятник, який ну дуже нагадує івано-франківський.

Коли до Станиславова прийшли «перші совіти», то в них не піднялась рука на друга Пушкіна. Але потім до міста увійшли німці, які не толерували ані Міцкевича, ані його російського колегу. Поляки це добре розуміли, тому одного разу фігура поета щезла з п’єдесталу. Німці марно її шукали, а потім розбили іменну дошку на постаменті. Як з’ясувалося пізніше, скульптуру врятував мешканець Станиславова Казимир Татара, який зняв Міцкевича вночі і закопав десь за містом.

Коли німці пішли, бронзовий поет знову повернувся на постамент. На фото від 27 липня 1945 року площа Міцкевича виглядає так само, як і до війни. Пам’ятник можна побачити і сьогодні, щоправда, дещо спаскуджений голубами. Але така вже доля великих.

Ілюстрації з колекцій Зеновія Жеребецького