Маємо свято Миколая – дітки нині радісно розгортають омріяні подарунки. Та чи багато з них попросили у Святого книжку? Як захопити малечу друкованим словом – у розмові з відомим поетом, публіцистом і дитячим письменником Іваном Андрусяком.
– Пане Іване, вашим дітям Миколай приніс книжки?
– Безперечно!
– І які?
– У найменшої Стефи це «Вифлеємська ніч» Сельми Лаґерлеф, «свічадівське» видання, й «Наша життєдайна зірка – Сонце» Пола Брекке в перекладі Наталі Іваничук і за редакцією українського астрофізика Любові Янків-Вітковської, видання «Граней-Т».
У старшої Лізи, яка цього року вступила на філософський факультет університету Каразіна, це «Коментарі до Арістотелевої «Політики»» Томи Аквінського.
А для Івана Івановича, найстаршого сина, доречна електронна книжка, – гадаю, «Нариси бурси» Антона Санченка.
– Це вибір тата, мами, чи їх прохання?
– Коли йдеться про подарунки, то обираємо, ясна річ, ми з дружиною – бо що це за подарунок, коли про нього відомо наперед. Але, зрозуміло, це вибір з урахуванням того, що хотілося б самій дитині. Взагалі, що доросліша дитина, то самостійніша й у виборі книжок.
– Ваші діти, як діти письменника, напевно, люблять читати. Та зараз від багатьох батьків можна почути, що дитину до книжки й за вуха не притягнеш. Поділіться рецептом – як заохотити до книжки?
– У мене теж не все так просто… Але ці процеси закономірні: сучасні діти мають багато цікавих можливостей, пов’язаних із новітніми технологіями, і я певен, що це добре. Зрештою, саме поняття «книжка» останнім часом дуже змінилося: ще недавно це було передовсім акумулювання найрізноманітнішої інформації, доступ до якої незмінно пов’язувався з читанням. Тепер книжка все переконливіше цю функцію втрачає, бо сучасні технології забезпечують значно зручніші й оперативніші способи отримувати будь-яку інформацію. І наші діти швидко та хвацько ці способи опановують – звісно, тут є свої ризики, але загалом це, як на мене, дуже позитивні процеси.
Що ж залишається книжці? Найкраща, найприродніша, найважливіша її функція – етична і естетична. Себто нині книжка – це художня література. Позбуваючись «додаткового навантаження», книжка залишає собі найголовніше – роботу душі. Як же переконувати дитину в тому, що робота душі не менше важлива, ніж робота інтелекту? Лише власним прикладом. Якщо читають батьки, якщо тато з мамою за вечірнім чаєм обговорюють прочитане, діляться враженнями – то й дитині це буде цікаво. Якщо ж батьки вимагають від дитини, але самі прикладу не подають, то це, навпаки, лише відвертає дитину від книжки. Бувають, звісно, винятки, але вони лише вияскравлюють правило.
– Як батькам обрати добру книжку? На що саме орієнтуватися?
– Найперше, звісно, на авторів – тих, яких ви читали і яким ви довіряєте. Але цього замало, бо в нас є багато прекрасних молодих дитячих письменників. Тому я раджу орієнтуватися на видавництво. Професійний видавець нізащо не допустить халтури – це його репутація і, зрештою, його гроші. У нас, на жаль, не так і багато професійних видавців, – але вони є, і зазвичай найцікавіше, що з’являється на книжковому ринку, пропонують саме вони. Звісно, я міг би оприлюднити свій «білий список» видавництв, книжки яких купую своїм дітям. Але не хочу, щоб це було кваліфіковано як реклама, тим паче, що як письменник і редактор я, так би мовити, особа зацікавлена. Тому, шановні батьки, наполегливо раджу вам передовсім самим читати ті книжки, які рекомендуєте своїм дітям, і, виходячи з цього, сформувати власні «білий» і «чорний» списки видавництв.
– Нині не можемо оминути нашу єврореволюцію. Діти стежать, хоча, можливо, й не розуміють усіх тонкощів. Порадьте книгу, яка б могла пояснити їм дух майдану.
– «Захар Беркут» Івана Франка. Там є і про силу народного духу, і про необхідність об’єднатися в часи небезпеки. Зрештою, і про олігархів там є, і про політиків, і ще багато про що… А ще в Бориса Грінченка є дуже цікаве оповідання «Олеся».
– А тепер про вас. Як вийшло, що «дорослий» поет, критик, публіцист, почав писати для діток?
– Діти самі мене на це «спровокували». Все почалося з таких собі «жартів для хатнього вжитку», ігор і забавлялок для молодшої дочки. І так поступово «втягнувся». Тепер розумію, що це було закономірно – бо дитяча література насправді найвідповідальніша література, і працювати в ній незрівнянно складніше, ніж у дорослій. Зате ж як цікаво!
– На вашу думку, що головне у написанні книжки саме для сучасних діток?
– Адекватність. Головне – щоб діти сприймали текст як «свій», упізнавали в героях себе, щоб герої мислили, поводилися, розмовляли природно, без тіні фальшу.
– Звідки берете образи, ситуації?
– Чимало сюжетів, ідей, сцен підказують мої діти, їхні однокласники, друзі, сусіди. У моїх книжках дуже багато, як то кажуть, списано з натури. Мені залишається лише бути спостережливим, «організувати» цю натуру так, щоб з неї вийшов цікавий, веселий і неодмінно мисливий, «з клепкою» художній твір.
– Чи діти критикують татові книжки?
– Я завжди раджуся з дітьми ще в процесі роботи. Прописую ситуацію – і тут же розпитую, хто б як у цій ситуації повівся, що б сказав. Тож діти в мене повноцінні співавтори.
– А самі беруться писати?
– Наразі лише Ліза – її оповідання нещодавно навіть перемогло в літературному конкурсі. В Івана Івановича більше практичний розум, а ось Стефа дуже любить малювати й каже, що буде художником. Побачимо… Принаймні ми з дружиною нікого з них ні до чого не примушуємо – хай самі обирають те, чим їм цікаво буде займатися.
– Традиційне запитання – чи готуєте нову книгу для дітей?
– Про те, що в роботі, я зазвичай не розповідаю, щоб не зурочити, – лише про те, що вже готується до друку. У видавництві «Грані-Т» наступного року має побачити світ повість-казка «Третій сніг» – дуже непростий текст, за формою ніби ж дитячий детектив, а водночас там порушено чимало гострих, болючих проблем із життя сучасної України. Про ці речі з дитиною так само треба говорити – звісно, у такий спосіб, щоб дитині це було доступно.
А у видавництві «Майстер-клас» так само вже зверстана книжка-експеримент «Сонячні дні домовичка Мелетія». Експеримент полягає в тому, що зазвичай письменник пише текст, у цьому випадку цикл казок, а вже тоді художник робить до цього тексту ілюстрації. А тут усе навпаки: спершу художник Степан Вербещук написав серію чудових картин про домовичків, а вже тоді я, натхненний цими картинами, спробував «озвучити» їх у казках. Дуже цікавий досвід! Також у «Майстер-класі» незабаром вийде в новій редакції моя повість «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому».
