Він подарував світу понад дві тисячі композицій, більшість з яких стали хітами. Його пісні співав Назарій Яремчук, нині – Таїсія Повалій, Катерина Бужинська, Тіна Кароль, Василь Лазарович. «Гай, зелений, гай», «Родина», «Чуєш, мамо» – давно стали народними. Проте, написав їх саме Олександр Злотник, композитор, народний артист України.
– Пане Олександре, кажуть, сучасні пісні часто беззмістовні. Чому втрачається якість?
– Через пісню формується світогляд. Якщо пісня справжня, то там є і гарна музика, і гарні вірші. Раніше говорили, що пісня – це душа народу. То якою ж сьогодні є наша душа? Нічого просто так не буває. Мені хочеться, щоб душа була красива, співуча, справжня, замріяна, роботяща – така, якою її задумав Господь. Без сміття. Усе це треба чистити.
– Що скажете про український шоу-бізнес?
– Бізнес є, а от шоу відсутнє. Загалом у музиці маємо чим пишатися. Але хто про це знає? Наприклад з Київського інституту музики імені Глієра, де я ректорую, а це – найстарший музичний заклад України (142 роки), почалась вся музична освіта в Україні. Цьогоріч наш камерний хор взяв Гран-прі у Європі, жіночий хор Галини Балбутенко – тричі переможець Гран-прі. Чотири рази за 10 років наші хормейстери визнані кращими у Європі.
У нас дуже багато талановитих дітей. На жаль, не завжди вдається дати їм можливість реалізуватися, тому що це все коштує. Але останнє, 14 місце на дитячому конкурсі Євробачення – то треба дуже постаратися! А десяте – на дорослому? Це після того, як Андрій Данилко, який узагалі не співає, зайняв друге місце. Соромно.
– Кажете, все це коштує. Мабуть для обдарованої молоді має бути якась державна підтримка, як це було раніше?
– Колись ми казали, що мистецтво, спорт, культура – то є обличчя країни, нації. Вважаю, що повинні бути спеціальні школи для особливо обдарованих дітей з безкоштовним наданням усього. Ось, наприклад, у 1960-х викладачі з Київської десятирічки імені Лисенка при консерваторії зробили інтернат і поїхали по Україні відбирати талановитих дітей. Туди у 1963 році потрапив і я. Там же вчився Володя Івасюк, інші відомі музиканти. Для нас усе було безкоштовно. Тоді думали про майбутнє…
– У світі все тримається на меценатстві…
— І в нас є закон про меценатство, який ніяк не приймуть. Коли в Америці стоїть черга на те, щоб бути генеральним спонсором в «Metropolitan Opera», то тут, на жаль, таких черг немає. Там це, по-перше, за честь, а по-друге – вигідно бізнесово. У нас міряють так – «будуть відкати, буде ще гірше». Пора вже відходити від такого менталітету, бо не буде руху.
– Як ви стали композитором?
– Народився у простій родині в Таращеві Київської області. У мої 3-4 роки батьки залишали мене вдома з програвачем і платів-ками Дунаєвського, Кальмана. Вони йшли, а я міг бути і п’ять годин сам, аби тільки звучала ця музика. Придумував свої оперети. У п’ять років потрапив на концерт дитячої Білоцерківської музичної школи, був у шаленому захопленні. Прийшов додому і попросив купити мені якийсь інструмент. Так мене віддали на дуже модний тоді баян. Далі – після десятирічки поступив у Київську консерваторію.
До речі, там був величезний конкурс – 19-20 претендентів на місце. Під час навчання керував різними ансамблями, хорами, робив оркестровки. Далі – армія, викладання в педінституті на музфакультеті. І коли вже почав писати пісні, музику до кіно, то зрозумів, що не вистачає професійної освіти, щоб робити оркестровки для симфонічного, естрадно-симфонічного складу. Тоді подався в Одеську консерваторію на клас композиції і теорії музики.
Дивно, але я ніколи не запізнювався на зірку. Мріяв, вона падала, – я завжди встигав…
– Був період, коли ви займалися бізнесом. Чому відійшли від музики?
– Треба було годувати родину. Пам’ятаю, у грудні 1991 року робив свій авторський концерт у палаці «Україна»: естрадно-симфонічний оркестр, тріо «Мареничі», Оксана Білозір. Співають найкращі виконавці, всі квитки розкуплені, а я стою у куточку і плачу, бо знаю, що завтра все це повинен покинути. Так я пішов у бізнес.
Різне було, і будівництвом займався. Але потім, якось на Камчатці, друзі побачили мої сумні очі та сказали: «Сашо, ми бачимо, що твоє серце і душа в іншому місці. Давай, ми тобі купимо «Слов’янський базар», і твою частку бізнесу вкладемо туди». Викупили і я став господарем «Слов’янського базару». Так за п’ять років знову почав писати, став тим, ким повинен бути. Написав багато нових пісень для Яремчука, молодих виконавців. Що Бог дає, не треба занедбувати і кидати заради копійки, бо то великий гріх!
До речі, дуже гарно тоді підтримала нас із Мареничами українська діаспора в Торонто. Тоді ж вийшла перша касета моїх пісень (1989-1990).
– Як оцінюєте нині «Слов’янський базар»?
– Він дуже радянський, а коли мав статус міжнародного, то було зовсім інше. Французький композитор Мішель Лєгран, який був головою журі у 2000 році, казав, що це найкращий фестиваль за його життя. Це при тому, що він бував на дуже багатьох. Потім пішла переорієнтація на захід і його переназвали на «Слов’янський базар у Вітебську». Я тоді говорив Лукашенку, що це несправедливо, якщо є три країни – Росія, Білорусь, Україна – то чому робити фестиваль лише в Білорусі?
– Над чим працюєте зараз?
– Пишу новий мюзикл «Сага про безумне кохання» на історич-ну тему – про доньку Ярослава Мудрого Єлизавету, яка вийшла заміж за принца Гарольда. У Норвегії її знають, шанують. Пишуть драматичні твори, симфонічні поеми, книги, а в нас – нічого. Тож восени планується прем’єра. До речі, Юрій Рибчинський вже написав п’єсу.
Ще з Михайлом Брунським та двома дівчатами створили сучасне тріо – щось на кшталт «Мареничів». Багато пишу, зокрема пісні для дітей. Зараз йде концерт Білоножків «Мелодія двох сердець» – там три мої пісні.
– Ваш проект «Музика рідного дому» знають уже в багатьох регіонах. У чому він полягає?
– Тішить, що проект удався. Це три компакт-диски, два з яких – готова фонограма, і нотний збірник, у якому 53 мої пісні. Подібного проекту не було, але таке треба робити. Нехай діти співають рідне, українське. Це робить їх кращими. І не важливо, чи будуть вони професійними співаками. Людина, яка вміє грати, співати, танцювати, відрізняється від інших і духовно, і інтелектуально.
– Що вважаєте своєю найбільшою перемогою?
– Дев’ятирічну доньку Софійку. Вона у мене найкраща, найталановитіша. Прекрасно співає, відчуває музику, артистична. Старші діти – син (27 років) і донька (37) – від першого шлюбу, найменша – від другого.
– Що вас виснажує? Що надихає?
– Дуже не люблю несправедливість. Творчість, музика – і виснажує, і надихає.
