Це історія про Майдан. Але не лише про київський. Це історія про протест «маленької людини» проти державної системи, про особистий Майдан за право жити власним розумом.
Обличчям до стіни, руки за спину
Ігор Лещишин – сирота. Його мати померла, коли хлопцеві було дев’ять років. Батько, позбавлений батьківських прав, від сина відмовився. Є ще молодший брат, якого Ігор ніколи не бачив, і нібито баба з дідом. Проте в Перегінській школі-інтернаті, де він прожив до 15 років, ніхто з родичів його не провідував.
Після закінчення школи хлопець навчався у Коршівському аграрному ліцеї на кухаря, жив у гуртожитку. Та після закінчення ліцею ще неповнолітньому на той час Ігореві йти було нікуди.
«Ми зробили все, що від нас залежало, щоб йому допомогти, – запевняє Оксана Іваночко, директор Коршівського ліцею. – Радилися з усіма: з опікою, з соцзахистом, з освітою, з медициною. Оформили йому соціальну допомогу, зверталися до франківського виконкому, щоб поставили його в чергу на житло. За законом, ми не мали права просто віддати йому документи, а повинні були десь його влаштувати, бо, по-перше, він був неповнолітнім, а по-друге, не мав житла».
Третім чинником, який і визначив долю Ігоря, став медичний діагноз. З етичних міркувань «Репортер» не буде його наводити. На хлопський розум його можна назвати злегка дивакуватим. Якою мірою є ця дивакуватість вродженою, а якою – наслідком так званої педагогічної занедбаності (простіше – браку любові), характерної для більшості випускників інтернатів – невідомо. Та вочевидь, саме на цій підставі найкращим, на думку чиновників, виходом для Ігоря виявилася путівка у Снятинський дитячий будинок-інтернат – заклад ІІ профілю, «для вихованців з помірною та глибокою розумовою відсталістю та психічними розладами, які можуть навчатись, самостійно пересуватись і обслуговуватись».
Та й справді, куди ж діватися сироті? У соціальний гуртожиток через той діагноз його поселити не могли. Можна було б допомогти влаштуватися на роботу. Але, як пояснює пані Оксана, роботодавець мав би надати йому не лише роботу, а ще й житло з пропискою. А таких не знайшлося. Тож Снятинський інтернат, за словами пані директорки, був чи не єдиним виходом. Хоча сам Ігор їхати туди не хотів. На запитання, чи добровільно Ігор поїхав в інтернат, директорка каже: «Та ж не в наручниках! Ми його вмовили. Поїхали з ним вихователька чи майстер – не пам’ятаю, хто саме. Чи була міліція? Не пригадую, може хтось і був, бо ж за законом ми його не могли відпустити самого».
Натомість Ігор розповідає геть іншу історію: «Після закінчення навчання я поїхав у Перегінськ, бо там була якась робота – думав трохи підзаробити. У Коршів повернувся, бо подзвонила майстрова, що є для мене гроші – соцдопомога. Та щойно я приїхав і зайшов у свою кімнату, як прийшла міліція. Сказали мені: «Обличчям до стіни, руки за спину». Вділи наручники та відвезли у Снятин».
Розшук без шукачів
Леонід Шимчук, директор Снятинського інтернату, у розмові з «Репортером» визнав, що Ігор був не зовсім «його клієнт», але він узяв хлопця, бо того «не було куди діти». Домовилися, що Ігор поживе там до повноліття. «Я пропонував йому на кухні працювати, бо ж він кухар. Але він ані борщу, ані супу з фрикадельками зварити не вміє. У наших вихованців є чимало варіантів, чим зайнятися: вони в’яжуть віники, щітки, шиють рукавиці, доглядають папуг і морських свинок. А Ігор ні до чого братися не хотів. Казав, що не хоче бути тут – «серед дурних». Правда, співав добре, брав участь у художній самодіяльності», – розповідає Леонід Шимчук.
Та коли Ігореві виповнилося 18 років, психолого-медико-педагогічна комісія закріпила його діагноз та визнала його інвалідом ІІІ групи. «Він обурювався, навіть стіл перевернув, – розповідає пан Шимчук. – Комісія, правда, вагалася, бо, як на мене, хоч він і має трохи відхилення, але може вони й «не тягнуть» на ІІІ групу. Але думали, так ліпше буде – хоч соцдопомогу матиме».
Отже, за паперами та формальними «характеристиками особи» ніхто не побачив людини. Знову ніхто не спитався самого Ігоря про його плани і про те, якої саме допомоги він потребує. Усе вирішили без нього.
«Мені сказали, що тепер зі Снятина мене ніхто не відпустить», – розповідає Ігор. Через місяць після рішення комісії, у травні минулого року він з інтернату втік. Спочатку до Перегінська, а потім до Коршіва. Михайло Пижук, сільський голова Коршіва, каже, на Ігоря в селі ніхто не жалівся: «Жив він в однієї жінки – винаймав у неї кімнату. Підробляв підсобником. Люди його кликали то на будови, то на городи. Він не крав, п’яним його ніколи не бачили. Спокійний хлопець. Цілком давав собі раду. Приходив до мене радитися, як забрати паспорт зі Снятина. Знаю, що він був у розшуку, але ніхто його не шукав».
Матусю, я вільний!
У Коршеві утікач прожив до початку грудня, а тоді поїхав на Майдан. Жив там усі три місяці. Був у 31-й сотні. Після Водохрещі на Грушевського киянка пані Світлана взяла хлопця до себе додому, аби відпочив, помився, відіспався. Нині Ігор називає її «майданна мама». 18 січня він охороняв мирну ходу до парламента. Коли вдень почалася атака, побіг в Український дім. Там натрапив на беркутівців. Хлопця побили й кинули в автозак. А за кілька годин до нього в машину «підсадили» ще одного майданівця з пораненим животом. Той невдовзі помер. Так Ігор і просидів у машині із закривавленим тілом до ранку. Потім був «суд» і лікування. Пані Світлана подзвонила в департамент соціальної політики Івано-Франківської ОДА з вимогою терміново вислати паспорт хлопця. За кілька днів документ переслали поштою.
«Він як узяв свій паспорт до рук, то ледь не плакав. Все питався мене: «Матусю, то я тепер вільний?», – розповідає жінка.
Нині Ігор проходить психологічну реабілітацію у Франківську. Тимчасово мешкає в соціальному гуртожитку в Калуші. А обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді шукає кошти, аби придбати йому хоч якесь житло в селі. Володимир Шегда, заступник директора центру, який наразі опікується хлопцем, дивується діагнозу: «У нього серед іншого написано «соціально-трудова дезадаптація». І це в людини, яка майже рік прожила без паспорта, працювала, а тепер ще й має безліч знайомих по всій Україні!».
Телефон в Ігоря й справді не змовкає: «Мені по життю щастить на хороших людей», – усміхається хлопчина. У нього безліч планів на подальше життя. Найперше – знайти роботу. Зізнається, що куховарити йому не до душі, ліпше – на будову. «Звісно, йому ще потрібно допомогти з соціалізацією. Але в нього є головне – неймовірне бажання жити», – каже Володимир Шегда.
• • •
Та «хеппі-енд» у цій історії – лише на перший погляд. Боротьба з системою триває. Залишається ще чимало запитань.
Ніхто так і не зміг пояснити «Репортеру», чи має Ігор право на якесь житло, чи бодай частку житла від родичів. За яким правом вже дієздатну повнолітню особу, навіть з групою інвалідності, проти її волі утримували у закритому інтернатному закладі? Чому людину позбавили навіть шансу на самостійне життя? Чи не тому, що тримати в інтернаті простіше, ніж допомогти стати на власні ноги? Врешті, чому хлопця, який перебуває у розшуку, «не знайшли» у Коршеві, де всі знали, звідки він утік. Відповідь на останнє запитання дозволю собі припустити: не знайшли, бо не захотіли. Махнули рукою, мовляв, хай собі живе. А те, що без паспорта – а значить фактично й без прав – то байдуже. Бодай не заважали…
Comments are closed.