Пам’ятник для лицаря

Володимир Сорохтей – коваль із села Мостище Калуського району – викував для загиблого на Майдані вірменина Сергія Нігояна символічний пам’ятник-лампадку. Зараз виріб повезли до Києва, а потім передадуть вірменській общині.

З діда-прадіда

Біля обійстя Сорохтеїв стоїть машина з синьо-жовтими прапорами. Ще один – партизанський – майорить над кузнею. Про те, що там саме вона, виказує запах паленого, звуки молота та якесь тепло, яке йде від на перший погляд невеличкого сарайчика. Всередині виявилося досить просторо. Тут кілька кімнат, у кожній якісь столи, наскладано багато металу, горять печі, стоять різні верстати, лежать інструменти. В кузні працюють двоє чоловіків – Володимир і його син Роман.

У родині Сорохтеїв ковалями були з діда-прадіда. Пан Володимир розповідає, що бабусин брат був знаним ковалем на цілий район, прожив аж 103 роки і до останнього був на кузні. Біля нього малий Володимир і нав­чився цього ремесла, а потім і сина навчив.

Чоловік зітхає, що таке ремесло, як було колись, відмирає. Якщо ще кілька років тому приходили, аби викувати якусь деталь до воза, верстата чи млина, то зараз купують готове, фабричне. За ковальством питають – хіба художнім.

Мушу щось зробити!

У цій кузні кілька тижнів тому Володимир Сорохтей викував пам’ятник-лампадку для загиб­лого на Майдані Сергія Нігояна. Якось коваль почув, як вірменин декламує «Кавказ» Тараса Шевченка. Здивувався й навіть зачарувався, бо ж той читав краще за нього – українця.

«Коли я дізнався, що Нігояна вбили, то вирішив – мушу для нього щось робити, – каже пан Володимир. – Десь тиждень виношував у голові, а далі взявся до роботи. Ще скачав фото, де Сергій тримає плакат з написом «Голосом народу говорить Бог», і поніс у фотосалон. Хотів, аби розмістили це зображення на керамічній плитці. Заплатив гроші, а коли прийшов забирати, то мені віддали всі кошти, бо дізналися для чого».

Над виробом коваль працював два тижні. Володимир Сорохтей називає його пам’ятником, але це скоріше велика лампадка – з вирізьбленими хрестами з усіх боків. Стоїть вона на виноградних гілках. Коваль говорить, що хотів тими гронами зобразити рідну землю Нігояна. Ще зробив три ковані троянди, обмотані стрічкою з написам: «Лицарю від ковалів Карпат».

Про те, що робить Сорохтей, ніхто не знав. Коли все було готово, то закликав сільського депутата, який і повіз пам’ятник на віче до Калуша, а звідти до Києва.

«Я хлопцям сказав, аби там передати вірменській общині, а вони собі вирішать, що з ним робити – чи на могилу поставити, чи біля церкви, чи так на Майдані й лишити, – каже пан Володимир. – Мені було основ­не – зробити щось для тої людини. Під час роботи згадав, що більше 20 років тому вірмени до нас втікали, бо там в Нагорному Карабаху також воювали, а у нас було спокійно. Але дивіться, й тут того спокою не вхопили».

Перший прапор на селі

Володимир Сорохтей взагалі – дуже цікавий чоловік. Недавно, каже, відкрив у собі хист до писання. Уже назбирав чимало історій про село та про УПА для майбутньої книжки. Всі ті історії записав від мами, яка була зв’язковою. Записки носила аж до румунського кордону. Також коваль ходив по старожилах, записував і їхні розповіді. А тепер мріє видати книжку.

Крім того, за словами самого Сорохтея, свого часу він повісив перший синьо-жовтий прапор у Калуському районі – 15 січня 1990 року.

«Хлопці ще не хотіли класти, казали, най перше в районі пос­тавлять, а тоді ми, – розповідає пан Володимир. – Один товариш підтримав. Тоді на будинок не можна було класти, бо то було порушення закону. Тож ми поїхали до лісу, врубали таку довгу лату й повезли у центр села. Я ще приніс тризуб, що вигравірував на заводі, а друг із дому захопив прапор. Викопали яму, встановили ту лату. Постояли трохи та й порозходилися. Через півгодини приїхав сільський голова, але нічого нам не казав. А люди, які задоволені ходили, такі піднесені, хоч трохи й боялися!».

На виготовлення пам’ятника-лампадки Володимир Сорохтей витратив два тижні

Виноградна лоза символізує рідну землю Сергія Нігояна