Напевно, кожен городянин хоч раз у житті мріяв втекти подалі від міста та оселитись, наприклад, у горах. Але ці думки швидко минали, бо як там жити? А от франківці Ілона та Ігор Сусяки не побоялися своїх мрій, обміняли місто на сільську столітню хату без жодних «зручностей» і разом з двома маленькими синами вже четвертий рік кайфують від того, що дає природа. Ба більше – успішно ведуть бізнес, далі мріють і розвиваються.
Дивні сусіди
У західному світі таке життя називають дауншифтингом. Це коли заможні люди тікають від цивілізації до природи. Але підприємець Ігор Сусяк каже просто – повернення.
Чотири роки тому він із сім’єю переїхав із Франківська до села Нижній Березів Косівського району. Оголошення знайшли в інтернеті, пригледіли стареньку хатину та оселилися.
Дружня родина Сусяків чудово обходиться без цивілізації
«Насправді ми не так далеко втекли від цивілізації, – каже Ігор. – Тут автобусом дві години до Івано-Франківська. За київськими мірками – це нормально. Найближчі сусіди за 100 метрів, до магазину – 300. Хотілось би взагалі від людей подалі, але ми вже тут обжилися».
Щодо сусідів, то ті спершу довго приглядалися до дивного подружжя, яке постійно ходить у вишиванках і босоніж. Але нічого, звикли. Та й Сусяки всім задоволені, бо, кажуть, спочатку й не знали, скільки плюсів принесе таке життя.
Телевізору тут не місце
Подружжя з двома маленькими синочками Вадимом та Устином мешкає в одній великій кімнаті. Тіснота не заважає.
Є тут велика піч, де варять, сушать, інколи на ній сплять. Сусяки сміються, що, певно, єдині в селі, у кого немає газу. На плиті багато каструль. Малий Устим, опершись на лавку, стукає по баняках. Вадим заліз на стіл. Хлопці чекають на кулешу з грибною підливою та вареники.
Біля печі порається Ілона. Каже, навчилася пекти хліб без дріжджів – на заквасці. «Ходила до старших жінок, аби навчили, – пригадує вона. – Але ніхто не хотів розказати. А інтернет видав усе. Зараз уже в мене питають».
Вони намагаються все робити самі. Мелють пшеницю на борошно. Виварюють сіль із джерела з ропою. З п’яти літрів ропи виходить два літра солі. Правда, вона не така солона, як звичайна.
Про цивілізацію тут трошки нагадують електропічка, пральна машинка, воду до якої треба носити вручну, та робочий куток з комп’ютером. Телевізора в цій хаті нема принципово, зате є багато книжок і дитячих іграшок.
На цьому подвір’ї малі Вадим та Устим роблять, що хочуть
Ігор проводить екскурсію подвір’ям. Хвалиться, що от-от дороблять окрему спальню для себе та діток. Показує на власноруч зроблену душову. Тут купаються і взимку. Отак змитися гарячою водою й перебігти босоніж по снігу – каже, щось неймовірне. Ще Сусяки займаються органічним землеробством.
«У місті думав, що з тої хімії вилізти неможливо, – говорить Ігор. — Їжі багато, а як знайти натуральне? Зараз ми потрохи вчимося. Вже хліб самі печемо, плануємо робити олію. Замовили млинок, яким можна її робити з будь-яких зерен: коноплі, льону, горіхів, навіть гарбуза».
До речі, олію Ігор використовує і як паливо для авто. (Про це «Репортер» вже якось писав). Олією покриває деревину. Так вона довго зберігається та має гарний запах.
«Тут помічаєш купу позитивних дрібниць, які приносять радість та щастя! – посміхається чоловік. – До хати приповзають їжачки, неподалік ходять лелеки, то ми рахуємо їхніх діток. Дятли стукають, зайці бігають. Дітям усе дуже цікаво. А пташок скільки?! І то таких, яких я в житті не бачив. Потрохи люди лишають природу у спокої, й вона відновлюється».
Плацента під малиною
А ще Ігор показує кущі малини. Каже, що один із них дуже важливий для їхнього Устима – там закопана його плацента.
«Коли народили Вадима, то побачили всі жахіття нашого пологового, – говорить Сусяк. – Тож Устима родили вдома. Взагалі тут діти роблять, що хочуть. Самі відкривають двері, виходять на вулицю. У місті з цим важко».
У малюків тут особливе виховання – до них ставляться як до рівних. На них не кричать, з ними домовляються. Тому молоді батьки не хочуть давати їх у садочок, кажуть, що й школа – «підозріле» об’єднання.
«Є домашнє навчання і воно мені до душі, – пояснює молодий батько. – Тобто, до чого дитина схильна, хай в тому й розвивається. Тим більше, у мене є бізнес і я можу дати потрібні знання. Вважаю, краще дати їм більше практичних навиків, можливість поваритись у реальному житті. Або прилаштувати до майстра з тої галузі, яка їм буде цікава. Це все замість того, аби вчити якісь формули. Хай читають їх з інтернету, якщо захочуть. Мені не диплом важливий – важливо, аби дитина була щаслива».
Від початку до кінця
Свій бізнес вони ведуть через інтернет. Правда, двічі на тиждень Ігор їздить до Івано-Франківська в офіс. По роботі допомагає й Ілона – веде бухгалтерію.
Життя в селі не сумне, кажуть Сусяки. «Я не так тікав з міста, як ішов до природи, – сміється Ігор. – Ходимо по гриби, гуляємо лісом. А дрова порубати, води наносити – такий фітнес! В місті ліньки десь виходити, а тут треба».
Ілона багато читає: про психологію, відносини, фізіологію. Також вишиває та досліджує давні узори, шукає старі сорочки, цікавиться відновленням ткацтва. Навіть домовилася із сусідкою щодо ткацького верстата та знайшла майстриню у Стопчатові, яка готова навчити її цьому ремеслу. Також дуже хоче навчитися ліпити з глини чи ткати з льону.
«Мене дуже цікавить усе, що можна зробити власноруч від початку й до кінця, – говорить Ілона. – Де глини накопати, як зліпити й випалити у домашніх умовах. Хочу навчити дітей ліпити тарілочки, цим розвивати моторику пальчиків. Цікаво самій щось виткати, подивитися, скільки часу на це піде. А льон посіяти, потерти – цілком реально. Так само, як зробити ліжник».
Взагалі Ілона планує створити спеціальний центр для вагітних, які хочуть народжувати вдома. Аби вони також ліпили з глини, ткали, мололи муку, місили хліб. Словом – навчитися тих природних процесів, які потрібні для життя.
Коли Сусяки приїздять до міста, то намагаються найшвидше все владнати та втекти додому, бо їм дуже бракує зв’язку з природою.
