Шевченківські дні. Все нормально, і я не те щоби проти. Але трохи втомлює, коли одне і теж. Навіть якщо приємно. Любити Україну треба, але не час від часу і не регулярно. От я регулярно ходжу на роботу, або час від часу – в кіно. Перше – бо треба, друге – а чому б ні? Тоді як Україну треба любити безперервно. Бо ж любити «час від часу» звучить трохи вульгарно і вже зовсім про іншу «любов» ідеться.
А наші владці розпинаються у голослівних промовах і б’ють себе кулаками в груди. А на грудях вишиванки, які також вдягаються «час від часу». Один із таких часів – саме Шевченківські дні. Тарас нібито й не винен, бо був нормальним хлопом, писав файні вірші та любив Україну свою. Крім того, знав ощадливість у слові, бо літературний доробок не такий вже й великий за обсягом. Кілька років тому вийшло повне зібрання його творів в одному томі. Натомість, коли приходить день його народження, вже не кажучи про день смерті, то говорять, аби говорилося. Пам’ятники поетові по всій Україні стали місцями словесного випорожнення. Промовці, з року в рік, повторюють одні й ті ж фрази, говорячи про велич Кобзаря. Великий, то великий, ясно що великий, але ж у стрічках новин насправді йдеться не про Шевченка, а про те, що його пам’ять вшанував той чи той чиновник – квітчастим вінком і цитатою з хрестоматійного «Заповіту». От і думаю, це ж треба так зневажати Україну, щоб любити її «час від часу»!
 |
Та не про самого лише Шевченка мова, і не про покладачів вінків, хоч, якоюсь мірою таки про них. Це якщо саме їх вважати (вже вибачте за слово) українською елітою. Бо недавно в Івано-Франківську була про це бесіда. Відомий львівський історик Ярослав Грицак розповідав у кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ» про чинники об’єднання українського народу. Файно розповідав, аж вухові мило. Але спочатку про еліту. За словами гостя, українська еліта провінційна. І це не образа, а констатація факту. Саме через таку еліту сталася біда, що не вийшло щастя з правління Віктора Ющенка.
Як знаємо, Ющенко – непоганий макроекономіст, але велика іронія полягає в тому, що, прийшовши до влади, він почав займатися історією. Зламав правила гри, коли фахівець може швидко розвинути свою справу. Себто, макроекономіст має займатися макроекономікою. Але: ще з кінця 1990-х років Ющенка готували до президентства, ним займалася україномовна інтелігенція. Щоб ви не сумнівалися, Грицак знає цих людей, і вони самі йому про це розповідали. А все діялося таким чином, що організовувалися всілякі зустрічі-обговорення, куди запрошували й Віктора Ющенка, і він собі сидів у куточку та записував, аби знав, що потім говорити. А інтелігенція готувала і переготувала, бо на тих зустрічах багато говорили про історію та мову. От де прокол стався, а не в гризні з Юлією Тимошенко, і не в прем’єрстві Януковича. Але можу вас заспокоїти, бо, як вдалося вивідати у Грицака, зараз ці люди вже нікого не готують, бо багато з них померло. І це не смішно, бо то були талановиті біологи й фізики.
А от щодо об’єднання, то треба сказати, що Україна вже об’єднана у багатьох аспектах. Перш за все, є загальна рамка – наша держава існує вже понад 20 років, і сам факт її існування означає, що все добре. Хто не вірить, хай подивиться на сайт Інституту Разумкова. Там 20 років роблять опитування, аналогічне до референдуму 1 грудня 1991 року, мовляв, чи Україна має ставати незалежною державою? І це опитування показує, що протягом цих літ, коли б цей референдум не робили, результат був би такий, що більшість українців хочуть, аби Україна залишалася самостійною. Тому це вже є консенсус, і не треба багато розводитися.
Крім того, з’явилися нові об’єднувальні риси: більшість українців вважає себе патріотами України та каже, що навіть готова йти воювати, якби була така війна. Певна річ, вони так мовлять, щоб гарно виглядати, бо їм це подобається, але, якщо любов до України є позитивною рисою, то це вже файно.
Проте, очевидно, що Україну не об’єднають історія та мова. Грицак узагалі говорить, аби про це забули та й не парилися. Однак, він не має на увазі, що історія та мова нас роз’єднають. В останні роки в Україні намітилися острівці згоди щодо пам’яті. От, скажімо, в кінці 1980-х був заборонений Грушевський. Навіть згадка про нього. «Коли я починав писати дисертацію, – повідав Ярослав Грицак, – то мені казали, що єдине, чого не можна робити, так це згадувати Грушевського. Навіть якщо критикуєш».
Що ж сталося за 20 років? Грушевський зараз висить у кабінеті кожного нашого великого діяча, і ввійшов він так, що мало хто це помітив. І сьогодні з тим, що він – батько української держави, ніхто не сперечається від Луганська до Львова.
Найцікавіший приклад щодо пам’яті, який стався в останні роки – консенсус щодо голоду. Це якраз, значною мірою, досягнення політики Ющенка. Українці згодилися, що голодомор був і що він був спровокований Кремлем. А найважливіше – він був геноцидом. Дослідження 2010 року показують, що з цим погодився навіть Донбас…
Щодо мови, то Україна швидше стане трьохмовною, ніж одномовною. Це означає, що українці, з різних причин, мають активно навчитися говорити англійською, зокрема й тому, що на це є згода всього суспільства. А вивчення англійської вириває нас із «руського міра» і вводить у цілком іншу сферу.
А що найважливіше, нас усіх зараз об’єднує ненависть до Януковича, і це – загальноукраїнське явище. Рівень непопулярності цього режиму просто таки зашкалює. Причому, по всій території України, через що маємо велике піднесення революційних настроїв, і воно навіть вище, ніж було у 2004 році. Хоча, це не означає, що народ вийде на вулиці, бо настрої є, а надвір люди не хочуть. Хіба потепліє.
