На коломиянку Галину Бритвак свого часу звалилося багато нещасть. Вона захворіла, лікарі навіть не давали їй шансів на життя, крім того, її покинув чоловік. Але все це зробило її лише сильнішою, навчило жити та любити по-новому. Зараз життя автора світлих дитячих книжок Галини Бритвак – яскравий приклад того, що людина та віра разом здатні перемогти будь-що.
Вдячна за свободу
Ми зустрілися в Коломиї біля ратуші. Пані Галя – невеличкого зросту, усміхнена, життєрадісна, у червоному пальто. Жінка каже, що цей колір – не просто так, адже він символізує життя та любов. А цим вона зараз переповнена до країв і готова ділитися з усіма. Натомість, 20 років тому все було зовсім по-іншому…
Якось Галина виявила на руці гулю розміром з добру сливу. Пішла до лікарні в Коломиї, там її одразу відправили в онкодиспансер до Франківська. А вже звідти, з рідкісним діагнозом – агресивний фібромакістоз – до Києва. Треба було негайно робити операцію. Натомість, довелося різати аж тричі, бо пухлина з’являлась знов і знов.
«У Києві професор не давав жодних шансів, – абсолютно спокійно розповідає пані Галя. – Чоловікові сказали, що я, напевно, помру. Він почав поводити себе дуже своєрідно. А після третьої операції знайшов мені заміну – молодшу та здоровішу жінку – та й пішов до неї. Але в житті нічого випадково не стається. Нині я йому вдячна за це, за свободу. Щоб я це усвідомила та пізнала себе, треба було всіх від мене забрати, бо я завжди для всіх старалась, але нікому не вгодила. Тоді я почала жити інакше, полюбила себе».
Є вищий професор
Але таке усвідомлення прийшло не одразу. Пані Галина каже, що, звісно, спершу були сльози, образи, страждання. У розпачі вона неодноразово заверталася до нетрадиційної медицини. Робила все, що казали та радили люди, інколи навіть небезпечне. Потай від рідних робила дивні уколи, пила різні трави та голодувала. Потім почала їздити по монастирях і багато молилася. Нині жінка впевнена, що її врятувала саме віра.
«Якось приїхала до одного старенького монаха в Дору, йому було 98 років, – пригадує Галина Бритвак. – Він був дуже своєрідний. Каже мені: «Я буду питати, а ти мені не відповідай – відповідай собі». Я досі його згадую та всім розповідаю. Також він мені тоді сказав про одинадцяту заповідь – не бійся. Тому що Бог тебе любить і не дозволить, аби сталося щось лихе».
Одного прекрасного дня жінка раптом взагалі забула, що хвора. Почала жити та сприймати все, як належне. Єдине – у всьому шукати позитив. Каже, якби не та її хвороба, то ніколи б, напевно, не побувала у столиці. Якби не залишив чоловік – не мала часу б «на себе кохану». Ніколи б не зустріла іншого чоловіка, від якого також взяла все найкраще. Навіть коли із другим не склалося, вони подали заяву на розлучення та відсвяткували його шампанським. Зараз підтримують чудові стосунки.
«Якщо так стається, що того чоловіка зараз біля вас немає, значить, так треба, – впевнена сьогодні пані Галя. – Треба просто подякувати йому за те, що він був. І нехай собі йде, нехай йому буде добре».
Із таким ставленням до життя вона змінила все навколо себе та всередині себе – хвороба зникла.
«Коли я знову приїхала до Києва, бо давали групу інвалідності, та зайшла у кабінет до того професора, який робив мені операції, то він аж позадкував, коли мене побачив, – говорить жінка. – Відправив мене робити рентген – показало, що нічого немає. Відправили ще раз, в іншій проекції – чисто. Він дуже здивувався, питав, що я робила. Я лиш відповіла, що над ним є значно вищий професор».
Казкотерапія
Після одужання пані Галина почала писати. Її перша книжка називалася «Народитися знову». Це – автобіографічний твір про те, як, змінюючи себе, можна змінити все навколо.
Далі була світла дитяча книжечка «Про пригоди песика-пекінесика». Головні герої – песики – потрапляли у цікаві життєві ситуації, у їхніх вчинках можна розпізнати щось людське. За словами пані Галини, друзі цю книжечку назвали лікувальною.
«Взяли її друзі з Тернополя для своєї донечки, – пригадує письменниця. – Телефонують і розповідають, що сусідський хлопчик чогось сильно налякався, кричав вночі й не міг заснути. От і порадили перед сном почитати про песиків. Кажуть, відтоді дитина спить спокійно».
А найкраще їй пишуться такі світлі речі у садочку в селі Замулинцях. Любить там ходити, розмовляти з деревами, щось фотографувати для маленького онука: сусідських кроликів, півника чи своїх головних натхненників – пекінеса та кицю. Любить притулитися до невеличкого дуба, якого не дозволила зрізати, а за віддяку він її заряджає енергією.
Сил набирається і від зустрічей з друзями. Кілька років тому вона з подругами організували таке собі зібрання – Дівич-коло. Збираються раз на місяць у кожної по черзі. «Нас є чотири такі дівчини, ми разом працювали у школі, – сміється Галина Бритвак. – Якось мої подруги сказали, що будуть збиратися, аби я читала їм свої твори. Так вони, мовляв, контролюватимуть, аби я писала й писала. Ось такі у нас літературні вечори відбуваються, бо зустріч в «Дівич-колі» – ковток омріяної жіночої волі».
Зараз письменниця готує до друку ще одну книжку дитячих оповідань. Якось на вулиці вона знайшла загублену брудну ляльку.
«Принесла додому, випрала, а вона вже така, з хвостиками, м’якенька, – розповідає письменниця. – І залишила собі. На ляльці було написано «Аврора». Отож ця «вранішня зоря» й надихнула мене на написання 12 оповідань про те, як лялька загубилася у місті Коломия та захотіла бути іноді видимою, а іноді – ні. Це почула фея та виконала бажання. Тепер ляльку міг бачити тільки той, кого хотіла бачити вона. А в кінці вона зустрічає дівчинку…».
А ви ніколи не задумувалися про те, що випадковостей не буває? Що ми для чогось живемо на цьому світі, що має бути мета – любов і добро. Бо здоров’я та щастя – саме звідти.
Comments are closed.