Луквицю, що на Бородчанщині, можна сміливо перейменувати на село «Літунське». Саме тут активно пропагують авіацію у школі, майже 20 років діє єдиний на всю Україну авіаційний табір, який має диплом від Міноборони, власний район польотів та аеродром, де часто приземляються різні літальні апарати. Одного разу тут пробував «присісти» навіть президентський вертоліт.
 |
Пілотів колишніх не буває
Щойно в’їжджаєш у Луквицю, то справа одразу бачиш справжній вертоліт МІ-2. Це такий собі дороговказ та емблема літунського табору «Чота крилатих». Вище – величеньке озеро із кладками для рибалок, невеличкі синьо-жовті будиночки та залізні вагончики. В озері – невеличкий острівець, його тут називають Хортицею, а саму водойму – «Наше море». Одним словом, дуже красиво. І якби не гелікоптер, то жодного натяку на якийсь аеродром. Уже потім, якщо придивитися, то помічаєш і палицю з «колдунчиком», який показує напрямок вітру, і дивний вказівник з написом «Космодром імені Стринадюка».
«Ви би влітку приїхали, коли тут багато людей, польоти проводяться, – зустрічає «Репортер» тутешній господар Степан Красілич. – Зараз тут тихо, тільки ми з сином Сашком слідкуємо за порядком».
Пан Степан – колишній пілот, в авіації – з 19 років, довгий час пропрацював у Івано-Франківському аеропорті. Літав на МІ-2, тому самому, що на в’їзді. Коли пішов з роботи, то довго носився з ідеєю створити щось авіаційне для молоді.
«Коли я пропонував створити тут базу для виховання молоді, то одразу поставив умову, що все має бути авіаційного характеру, – розповідає засновник табору. – Один із наших друзів, станичний Василь Гуляк, довідався про книжку Юрія Шкрумеляка «Чота крилатих», яка свого часу була заборонена. От, з неї ми й узяли собі назву. Потім дізналися, що є такий курінь, створений ще у 1926 році, курінний – професор фізики Юрко Даревич з Торонто. Вступили й до того куреню».
|
До табору приїздять не лише пластуни. Всеукраїнські збори тут проводять різні організації, церква організовує табори для малозабезпечених дітей, калуські діти-інваліди приїздять з батьками та мають свою відпочинкову програму. Для людей з обмеженими можливостями на території табору будують спеціальний готель. Все – за кошти меценатів.
«Ми всіх намагаємось познайомити з авіацією, – посміхається Степан Красілич. – Одного разу навіть катали дітей-інвалідів на нашому літачку – паратрайку. Ще Сашко катав дітей, хворих на церебральний параліч, навіть одна монахиня літала».
 |
У небо – з 16 років
«Чота крилатих» – єдиний авіаційний табір в Україні, який має диплом Міноборони за пропаганду авіації серед молоді. Є й паспорт аеродрому та свій район польотів, в який включено населені пункти: Перегінське, Ясень, Манява, Солотвин. Усе разом називається – дельтадром Луквиця.
Довжина злітної смуги – 400 метрів. За словами Степана Красілича, розташування аеродрому дуже добре для зльоту.
Дітей вчать літати з 16 років. Перші дні – теоретичні заняття з аеродинаміки, будови літаків та метеорології.
«На третій день вони тягають параплан по землі, поки не навчаться його піднімати та добре тримати, – розповідає авіаінструктор Сашко Красілич. – Перед селом є невеличкий схил, на 30 метрів, то потім звідти вчаться злітати – самостійно. Після табору багато хто продовжує навчання й надалі. Отримані в нас навики допомагають їм у школі, бо, зрозумівши, як літає крило, повітряний змій чи будь-який інший апарат, дитина водночас розуміє, для чого вона вчить алгебру, геометрію, фізику».
А місцеві вже звикли до того, що над табором літають найрізноманітніші апарати. У «Чоту крилатих» прилітають друзі Степана Красілича із Донецька, Чернівців, інших українських міст.
«Одного разу на Різдво наїхали знайомі зі своїми літальними апаратами, – пригадує пан Степан. – Ми тут на горі все порозкладали, а потім побачили в небі вертоліт. Раз крутнувся, другий, а потім полетів у напрямку Франківська. Вже потім я отримав дзвінок від мого товариша, який пілотує президентський гелікоптер. Виявилося, що то він кружляв, хотів приземлитись, але не було де».
До речі, президентська резиденція розташована за 10 км звідси, у Старій Гуті. Підлітати до неї ближче 5 км – заборонено.
 |
Сільське ТБ
Але цього всього не було б, якби не величезний оптимізм та ентузіазм Степана Красілича. Універсальний чоловік, який справді закоханий у небо всією душею. «Ти не ревнуй мене, кохана, до неба і до дельтаплана, у мене в серці місце є – люблю я небо і тебе», – затягує пілот веселої пісні на старенькому баяні.
Він навіть створив у селі власне телебачення. На цю затію довго збирали потрібну апаратуру та різні деталі по радіоринках, консультувалися з фахівцями. Тепер уже близько чотирьох років Луквиця має своє ТБ. «Студія» розташована у Красіличів вдома, тому впізнати їхню хату дуже просто – за незвичною височезною антеною.
«Телебачення має радіус 2 км, – розказує пан Степан, – якраз покриває все село. Транслюємо місцеві події. От, хоча би й чиєсь весілля. Хто хоче, налаштовується на канал, і те весілля дивиться все село. Наприклад, у мене є касета весілля 20-річної давності. Люди приходили та просили ще раз прокрутити, бо не всі бачили. Інколи я навіть даю якісь оголошення».
За словами Степана Красілича, якщо комусь заважатиме таке телебачення, то його відключать. «Але такого не може бути, – каже чоловік, – бо село знаходиться в ямі, у кратері вулкана».
Нерідко, крім весіль, транслюють і передачі про польоти. Таким чином пан Степан намагається пропагувати авіацію серед односельців, шукає однодумців. Дещо вдається. Наприклад, у місцевій школі тепер є авіагурток, а троє школярів уже мають пілотські сертифікати. Таке село – крилате.
