Щойно запахне літом і всі думки – де цікавіше провести відпустку. У радянські часи вибір був невеликий – Чорне та Азовське моря і, звісно, Карпати. Ті, хто був у номенклатурних списках і члени їхніх сімей, мали змогу поїхати на морські курорти Югославії, Болгарії чи угорське озеро Балатон. А інші у кращому разі отримували профспілкову путівку до совкового санаторію. Можна було поїхати «дикуном», не замовляючи наперед місць у готелях і приватних квартирах, а пожити у наметах на віддалених куточках прибережної лінії, подалі від галасливих пляжів. А тепер маємо купу пропозицій – до кольору, до вибору, на будь-які смаки й кишені.
…Моя сім’я до 2005 року бачила мене вдома дуже рідко. Збори, змагання щороку відривали мене від них як мінімум на дев’ять місяців, тож вони їздили відпочивати самі. І тільки коли я завершив активні заняття спортом, лише тоді відчув, що життя після спорту таки існує і воно є дуже цікаве. Перше своє неспортивне літо я провів там, куди завжди їздили мої рідні, в Одеській області. Усе там було гарно – приватний готель, умови, море, пляж – але… Недопалки у піску, сміття на околицях пляжів просто вивертали. Я не розумів – як люди можуть смітити там, де самі ж відпочивають?
Наступного року ми поїхали в Ялту, до мого інститутського товариша. Шикарний будинок, який височіє через дорогу над Лівадійським палацом, був у нашому розпорядженні, бо колега має торгову мережу й додому приходив лиш ввечері. Ялта, набережна, дельфінарій, море, але… Матюки на кожному кроці, хамство офіціантів у ресторанах і т. д. і т. п.
Моя психіка не витримала і через рік ми поїхали машиною по близькому закордону. Ставали там, де подобалося. І ось, зупинившись купити фруктів на базарчику маленького болгарського містечка Кранєво, я почув несамовитий крик «пораненого звіра». То горланив мій колега – колишній штовхальник ядра, а нині старший тренер збірної Болгарії з метання Васіл Донєв. Виявляється, він, крім тренерської роботи, є затятим садівником і сам торгує на базарі усім, що виростив. Ми зупинилися в нього і через два дні нас уже знало все містечко. Болгари – християни, слов’яни, просто хороші люди без хамських звичок, які шанують гостей. Вони мене закохали в себе. І вже сьомий рік поспіль я в кінці серпня їду в гості до болгар. Буває, ми влітку на тиждень-другий ще літаємо кудись не надовго, але душею я відпочиваю саме в Болгарії.
А їхня традиція разом із сусідами варити лечо у величезному казані? Це ж чаклунський обряд! На вогні – казан, поряд – стіл з вином, закусками та фруктами. Процес розтягується деколи на добу, хоча процедурно це робота на 3-4 години. Зараз трохи розповім.
З розрахунку, що будемо готувати у 15-літровому казані, беремо 6?8?кг помідорів, добре їх вимиваємо та перемелюємо. Болгарський перець – 4-5 кг, краще червоний – також миємо, вирізаємо з нього внутрішнє зернове пуделко та розрізаємо на 4-6 частинок. Мелені помідори переливаємо у казан, додаємо цукор, сіль, оливкову олію. На доброму вогні доводимо до кипіння, розгрібаємо грань (або скручуємо вогонь на плиті). Вкидаємо в казан порізаний перець і вже на повільному вогні варимо приблизно годину, час від часу помішуючи. Потім забираємо грань вбік (вимикаємо вогонь), додаємо виноградного оцту для гостринки і, накривши старим коциком, даємо поморитися десь так ще годину. Лечо смакує як гарячим, так і холодним.
На цьому у болгар чоловічі турботи закінчуються. Далі жінки розкладають ще гаряче лечо у стерилізовані банки, закручують пропареними кришками та, як і в нас, ставлять ту консервацію догори ногами. Накривають коциком і лиш тоді сідають за стіл до чоловіків. Гостяться, співають пісень і віддають шану давній традиції християн – триматися купи і жити в мирі…
Щодо спецій тут немає чітких порад, бо кожен готує на свій смак, смак родини і друзів. Готуйте, смакуйте, тримайтеся купи!
Смачного!
Comments are closed.