Володимир Єшкілєв Коли периферія гниє, починають шукати центр. Або стрижень. Або ту внутрішню цитадель, куди гниття буде добиратися довго-довго. Так довго, що згниє само. Племена і нації в глобалістичному світі починають загнивати. Чому? Дехто каже, що їх час вичерпався і на зміну спільнотам, окресленим через звичаї, землю і мову, приходить щось планетарне і синтетичне. Інші заперечують: мовляв, уся ця глобалізація тимчасова, а ґрунт і кров завжди визначатимуть кольори людського буття. Але всі зацікавлені шукають стрижневу, опорну, матричну частину національного змісту.
Для позначення цієї частини придумано безліч образів. Скажімо, символічне «серце» кожної нації можна уявити як своєрідну «міфоробну машину», несплячу та безугавну. Денно й нощно вона виробляє «знакову тканину» національного буття. Для роботи «машини», як показує досвід, не потрібні великі згромадження інтелектуалів і просвітян. Вона може базуватися на свідомості відносно невеликої групи людей. До смішного невеликої групи. Необхідні умови для цього — у групі мають переважати однодумці і перебувати «номінатори». Себто ті, кому Бог дав хист називання, рідкісне вміння увічнювати певні слова і словосполучення. Адже з часів професора Толкіна відомо: творення нових світів відбувається навколо іменника. Він сказав «гобіт» і виникло Середземелля (а також толкінізм, кінотрилогія, одинадцять Оскарів, переклад Гобліна, порноверсії тощо), Сміт сказав «Мормон» і виник штат Юта, Льотар сказав «постмодернізм» і розгорнувся світ виправданої Вторинності.
За тими самими принципами створюється «критична маса» назв, за якою неминуче народжується символічна форма національного буття. Номінатором України номер один став, як відомо навіть далеким від метафізики, Шевченко, а для «групової бази» вітчизняної «міфоробної машини» виявилось достатньо кількох десятків інтелігентських родин кінця ХІХ — початку ХХ століття. Символи, вироблені ними, супроводжували розгортання державного проекту «Україна», котрий був актуальним майже півтора століття і вичерпав себе лише на початку нового тисячоліття. Тепер відбувається формування другої вітчизняної «міфоробної машини».
Більшість сучасників не помічає її роботи. Вона працює в тіні політичних процесів і культурних презентацій. Вона виробляє символи, які спочатку здаються усім дивними і смішними, а через два-три покоління перетворюються на загальновживані емблеми, без котрих епоха вже не впізнає сама себе. «Міфоробна машина» завжди потребує певної конвенції, певного договору. Іноді така конвенція негласна. Просто одного дня у провінційній кав’ярні збирається з півдесятка «номінаторів». Різного віку, різного рівня впізнаваності та успішності. Взагалі, дуже різних. Патлатих і голомозих. Тверезих і не дуже. Самотніх і оточених гаремами шанувальниць. Вони не підписують меморандумів, не виголошують вікопомних промов. Вони просто відпочивають, п’ють пиво, пліткують, кокетують з дівчатами. І лише вряди-годи у тому гармидері виникають складні слова. Потім «номінатори» розходяться по своїх домівках, сідають за зошити або лептопи. І «машина» починає виробляти узгоджені та визнані сенси і символи.
Якщо коліщатка «машини» уповільнюють своє обертання, символічна форма нації занепадає. Назви при цьому не застарівають, але вкриваються своєрідною «плівкою неактуальності». Власне, одним із найголовніших завдань виробників національних символічних форм (літераторів, філософів, музикантів, акторів, художників) є постійне знищення цієї «плівки» реконструкцією мистецтва, переповіданням наріжних сюжетів, осучасненням контекстів і форматів. В Україні ця робота була занедбана і міфоносні назви почали гаснути під товстим саваном культурного змертвіння. Напрацювання минулих століть вичерпали свою енергію — «українська міфоробна машина» майже завмерла. Одночасно були запропоновані різні способи її прискорення. Зокрема за допомогою перепризначення затертих і запальцьованих назв.
Comments are closed.