Володимир Єшкілєв Пам’ятаю, роки чотири тому в середовищі, яке здалеку нагадувало інтелектуальне, були надзвичайно модними теревені про зростання в Україні громадянського суспільства. Мовляв, чи то від вологості, чи то від надмірного споживання наколотих апельсинів, сіра невиразна вітчизняна біомаса кучмівської доби почала невпинно свідомішати, набувати європейських контурів і дивитися в світ через канал чесних новин. Журналісти і гуманітарії тільки що не пісяли від радості, обговорюючи та коментуючи ці епохальні зрушення. Кожного дня вони знаходили нові й новітніші ознаки громадянського дорослішання колишніх жлобів і совків.
Тепер ми можемо підвести проміжні підсумки отого несамовитого перетворення бридкої совдепівської гусені на «красівого» євроукраїнського метелика. Адже криза стала тим тестом на громадянську зрілість, який засвідчує теперішній стан нашого соціуму. Чим відповіло наше суспільство на відверте знущання над собою? Як воно відреагувало на системне фіаско політичної еліти та обвал економіки? Які свіжі сили вийшли з народних глибин, відгукуючись на виклики кризової доби? Які ідеї для консолідації породила громадянська спільнота?
«Громадянське суспільство» відповило, відреагувало й відгукнулося тільки тим, що усі його, перепрошую на слові, члени розбіглися по шпаринах і закапелках і звідти захоплено спостерігають за перебігом подій. Всіх цікавлять фундаментальні питання буття: хто першим відкине віртуальні копита — кредитори чи кредитовані, уряд чи президент, гривня чи доляр, сусід справа чи сусід зліва? У Болгарії і Латвії тамтешні щасливі громадяни об’єднаної Єуропії принаймні спромоглися вчинити бучу біля своїх верховних балакарень. В Україні ж лише кілька проплачених клоунів щось там кидали в бік Стельмахового лігва і тусувалися між столичними майданами і пивними крапками. «Захарені» профспілки кволо вимахували наочністю з підозрілим дизайном, а товсті протестуючі жіночки, позичивши в Сірка очі, переконували не менш товстих журналістів, що вони, себто жіночки, точно знають мету і сенс усіх цих громадянських протестів. Журналісти глипали очима.
Здається, ніякого дива не сталося. Вітчизняна біомаса кризової доби нічим суттєвим не відрізняється від біомаси дев’яностих років. Та сама сумирна травоїдна сірома, готова йти на заклання за першим ліпшим «лідером», який із впевненою мармизою пообіцяє, що бити «канєшна» будуть, але без садизму й не по інтимних місцях. На чолі біомаси, як і раніше, стоїть наше горде чиновництво, яке, зрозуміло, вже тричі відхрестилося від своїх твердих сталінських коренів, заховало ратиці в модні мешти, але насправді являє собою той таки невмирущий злодійкуватий госппартактив, здатний рухатися лише іржавими рейками, прокладеними Л.?М. Кагановичем.
Й те, що тепер ця хутірська владна еліта замість ленінських зачьотів впроваджує «національну свідомість», мало кого переконує. Тому що усе нею впроваджене жити вперто не хоче. Його, оте впроваджене, примушують жити, кроплять помічною водою і горілкою, настояною на молоці, лякають жидомасонами, кажуть з мєнтовським притиском «живи, б…!», а воно не хоче. Раніше воно не хотіло тупо й мовчки, а тепер впевнено і аргументовано каже: «Здихаю, люди, бо криза прийшла!» І здихає. Разом зі всіма сподіваннями.
Дехто із так званої «інтелігенції» надіявся (й, між іншим, не завжди на п’яну голову), що Велика Криза щось там «очистить», народить щось таке нове і духовно-протестне. Ну, ті добродії як завжди попали пальцем в ср…, тобто в небо. Бо ж практикуючим хутірським революціонерам давно відомо: якщо у віходок кинути півкіля карбіду, то вміст того віходку у жодний спосіб не перетвориться ані на молочний шоколад, ані на «растішку», а лише полізе з віходку на подвір’я у тому самому, як казав німець Гегель, субстанціональному стані.
Тому й революції очікувати не варто. Дехто питає, чи настануть зміни. Відповідаю: настануть. Дозу для буйних збільшать. Останні нічийні пасовиська приватизують. Надрукують багато кольорового паперу з патретами. Банки поміняють назви. Зменшиться процент жирів у маслі і згіршиться якість тирси у ковбасі. Але катастрофи не станеться, адже запаси зіпсованої аргентинської буйволятини, завезеної до України у 2005, майже невичерпні.
Газ, до речі, запасали за тою ж схемою і майже ті самі люди. Тому й виживемо, попри сподівання воріженьок та інших ведмедиків. А якщо вже зовсім стане зле, то згадаємо Майдан і заспіваємо, чиї ми справжні сини. І сльози зволожать наші кризові очі…
Comments are closed.