На інтерв’ю вони погодились не одразу. Казали, скоро буде прес-конференція і там – питай не хочу. Але відмовити не змогли. Може, тому, що ми знайомі вже 13 років. Тоді між нами не було бар’єра журналіст – активіст. Тоді ми всі були учасниками акції «Україна без Кучми».
Цей «транспортний засіб» на франківських вулицях налякав багатьох
Говорили з обома, для зручності позначимо їх літерами: Х – Хімік, Ж – Жовтень. А почали, звісно, з автомата під одягом.
– Нормально – так ходити містом?
Х: Це не автомат, а масово-габаритний.
– Що?
Ж: Масово-габаритний макет. Колись це була бойова зброя, яку за допомогою нехитрих технічних операцій перетворили на музейний експонат, який можна вільно купити в магазині.
У ресторані ввімкнули легку музику. У Хіміка задзвонив телефон. «Буду зараз», – відповів він. Телефон того вечора дзвонив кілька разів.
– Проти кого у Франківську воюєте?
Ж: Революція – це не тільки війна. Це і забезпечення, і пересування, і фінансування, і навчання.
– Хімік – один із тих, хто активно виступив проти Дутки, Халаменди і системи, яка багато років лякала франківців. Не страшно було?
Х: Треба було підтримати людей, яким наболіла та система. Ніхто з влади не міг їм допомогти.
– Чекаєш відповіді?
Х: Знаю, що Ігор Халаменда – не та людина, яка забуває подібні речі. Тому чекаю. Інша справа – чого й коли. Але те, що маю мішень на грудях чи голові, – знаю.
– Перед представленням голови ОДА ти змусив «старих» чиновників пересісти. То була демонстрація сили?
Х: Ні. Але як може стара команда бути в центрі уваги, якщо вони працювали на антинародний режим? Вони знали, на кого працюють. А тут знову почали себе пхати на перші ролі. Це ненормально. Тому там сіли прості люди, які робили революцію у Франківську, Києві, Снятині чи Коломиї.
– Нині ти сказав журналістам, що поб’єш камери, якщо вони продовжать знімати…
Х: Я хоч одну камеру розбив? Таке враження, що журналісти бачили й чули про мене лише негатив. Я просто з тих людей, які реагують прямо. Ніколи з журналістами не сварився, навпаки – підтримував, а вони деколи показують той бік нашої роботи, який не варто.
– Громада має право знати все.
Х: Є нюанси, які подаються неправильно або вирізаються іншими ЗМІ. Наприклад, я проїхався на БТРі, а російські ЗМІ зробили з цього фурор.
– А для чого ж ти їхав?
Х: Я його пригнав як транспортний засіб. Це ж не бойова техніка.
Ж: Це перероблений БТР, з нього зняте все озброєння. Його будь-яка людина може купити та їздити так само, як Хімік.
– Але ж це лякає людей!
Ж: Лякаються ті, хто не розуміється. Лякають журналісти, яким треба сенсації. Півроку тому Хіміка ніхто б і не помітив. Бо до цього і БРДМи, і БТРи їздили по Україні, з червоно-чорним прапором чи тризубом, і ніхто з журналістів не підбігав з камерою і не ставив дурних питань.
– Зброя на руках. Що з цим?
Ж: Дійсно, після штурму СБУ багато зброї потрапило невідомо кому. Але в цьому нашої вини нема. Адже ми неодноразово просили силовиків віддати зброю тим, хто вміє нею користуватися. Ми готові були до того, що нам дадуть зброю (під паспортні дані), що буде сформоване народне ополчення. Але нас проігнорували, сказали, що тримають руки на пульсі.
– Що ви планували робити зі зброєю?
Ж: Вона мала бути в Києві, на захисті Майдану. Тому те, що сталося, я ставлю у вину силовикам. Якби вони видали умовно 1000 одиниць, наприклад, афганцям і Спілці офіцерів, і тисяча людей стала би перед Беркутом, то жодного пострілу б не пролунало. Жоден тітушка чи беркутівець не підняв би руку, щоб кинути гранату. Це був наш рецепт на перемогу.
А нині є велика ймовірність, що стволи зі Львова, Франківська, Рівного потрапили не в ті руки і можуть спливти. Наприклад, хтось розстріляє патруль ДАІ та кине червоно-чорну пов’язку з шевроном УНСО. Зрештою, це може бути машина інкасаторська чи посла іноземної держави. Одним стволом у неправильних руках можна наробити багато біди.
– Сьогодні люди приходили до мера просити захисту саме від вас.
Ж: Не від нас. Є багато тих, хто, прикриваючись Правим сектором, УНСО чи «Тризубом», робить нехороші речі. Ми, звісно, їх виловлюємо та переконуємо більше так не чинити.
– Чому відкидаєш, що це ваші?
Ж: Бо ми працюємо як структура уже 20 років. Знаємо, хто в темі, а хто ні. Хто працює, а хто хоче примазатися. Ніякої самодіяльності бути не може. Я знаю нашу кількість і якість.
– То скільки вас?
Ж: Принципово не буду казати. Навіть СБУ не знає, скільки нас.
– І всі контрольовані?
Ж: Звісно. Контрольовані, структуровані.
– Яка різницям між Правим сектором у Франківську та Києві?
Ж: У нашій області це «Тризуб» і УНСО, а на всеукраїнському рівні є ще «Патріот України», СНА, ультрас, різні козацтва, громадські організації, мисливці. До речі, ми оголосили про те, що нас цікавлять люди, в яких є легальна зброя: мисливці, спортсмени, силовики, в яких є «нагородна» зброя.
– Чому сваритеся з опозиційними нардепами?
Ж: Опозиція винна не менше. За 20 років у них були реальні шляхи все поміняти. Були можливості, інституції, держава. Але вони використали їх, щоб збагатитися. І чого добилися? Хлопці з дерев’яними щитами пішли під кулі.
Х: Вони розказують, що зустрічали на Майдані по 10 тисяч людей, але ж ми їх забезпечували транспортом! Перевізники не хотіли везти, казали, нема автобусів. Потім зізнавалися, що бояться втратити ліцензію. Я тримав дещо в руках і кажу: нащо тобі ліцензія, якщо не буде автобуса? Тоді поїхав. Це при тому, що вони везли не безкоштовно.
Ж: В оплату були закладені навіть хабарі для даішників. Це рідкісний випадок, коли корупція працювала на нас.
– Чому ваші хлопці досі закривають обличчя?
Х: Задля своєї безпеки. Були випадки, коли нашу молодь побили. До мене теж пробували, але я ж адекватно відреагую… Я не боюся.
– Тоді чому не їхав до Києва?
Х: Їхав, але це ж не помітно. Зрештою, комусь треба було працювати й тут.
– Зараз чого прагнете? Посад?
Ж: Ніколи. Думаєш, нам не пропонували? Мені пропонували ще під час «України без Кучми». Якщо коротко, то ми боремося за те, щоб поміняти цю систему.
Х: І привчити український народ жити за європейськими цінностями.
– Дуже цікаво. А конкретніше?
Ж: Типовий приклад: є студент, його мама в Італії. Вона відправляє гроші, а він замість вчитися платить за залік. І ця система влаштовує всіх. Це приклад того, що треба поламати. Бо це революція цінностей і гідності.
Х: І ми будемо ходити по установах, говорити про це.
– І лякати людей?
Ж: У Києві вбили понад 100 людей, це має лякати більше.
– Тобто зараз хабарникам є чого боятися: лікарям, викладачам…
Ж: Усім, хто останні 20 років так жив, є чого боятися.
Хлопці уже допили свої напої. Говорять чітко, впевнено, без жестикуляції. Жартую:
– Вбивати хоч не будете?
Х: Ні, попросимо привселюдно визнати, нехай люди самі дають оцінку їхнім діям. Вважаю, що українці самі ще з 1980-90-х так привчили лікарів і вчителів. А зараз, коли приходиш, то лікар робить кишеню ширшу й натякає, що туди треба щось класти. Як поклав, так і поспав у лікарні. До речі, зараз уже почали лікувати безкоштовно.
Ж: Зараз навіть даішники не беруть хабарі.
– А з кого почнете?
Ж: Це буде для всіх сюрпризом. У нас є завдання від українського народу довести справу до кінця. Тому не будемо займатися бюрократією, робитимемо роботу.
Х: І нехай люди оцінять те, що робимо. Хоча дуже важливо, як подати інформацію. Бо є «Казнить нєльзя помиловать». Де поставиш кому, так люди і зрозуміють.
