Ситуація у Криму лишається напруженою. Півострів окупований «зеленими чоловічками», хоча ні в кого немає сумніву, що це російські військові. Україна живе на порозі війни. Але саме в такі моменти проявляються найкращі риси нашого народу. Крім добровольців у військкоматів, є ще й сучасний інтернет-фольклор. Далі – соцмережівська добірка позитивних історій.
Допис, розміщений у групі «Громадського спротиву» 3 березня:
«Учора ввечері на українському корветі «Тернопіль» стався дуже показовий випадок. Ультиматум екіпажу корабля з вимогою негайно здатися російським військам ставив особисто командуючий ЧФ РФ віце-адмірал Олександр Вітко.
У відповідь командир корвету ВМСУ «Тернопіль» капітан ІІІ рангу Максим Ємельяненко йому сказав: «Русские не сдаются!».
Здивований російський адмірал перепитав, чи Ємельяненко росіянин. Український командир підтвердив, що хоч у нього й українське прізвище, за національністю він є росіянином. Загалом, як і частина екіпажу українського корабля. Але оскільки він присягав на вірність народу України, то зраджувати їй, як і його підлеглі, наміру не має.
Після цього Вітко кинув своїм підлеглим зі свити: «Вчіться, як треба служити за честь і совість!».
Ліза Богуцька, дизайнер з Сімферополя, допис від 5 березня:
«Ну ось. Я стала на шлях емоційної війни. Вчора під’їхала до солдатів російської армії, потролила їх трохи і поїхала додому. А нині я вирішила боротися з Путіним по-іншому. Купила два пакети татарських пиріжків і мінералку. Під’їхала до них. Вони мене впізнали. Підійшла і сказала: «Хлопці, я нині без камери й диктофона. Ви всі молоді, навіть юні. Моєму сині 16 років. Коли він був маленьким і падав, я жаліла його і плакала разом із ним. Коли одного разу я захворіла, мій син підійшов до мене і сказав: «Мамусю, рідна моя. Я тебе дуже люблю. Я коли виросту, буду тебе захищати і нікому не дам образити. Видужуй тільки». Він плакав і хотів тільки одного, щоб я одужала. Він – мій захисник. А ви, хлопці, – всі мої діти. І коли вам дадуть наказ стріляти, ви всі знайте, що стріляєте у свою маму. Вона вас чекає. Вона плаче за вами. А ви стріляєте у неї.
Мені щиро жаль вас, хлопці. Ваш президент кинув вас. На прес-конференції він заявив усьому світу, що російських солдатів у Криму немає. Що це місцеві бандформування, які в Росії купили камуфляж і зброю. Він вас зрадив. Я зрозуміла, що ви – смертники. Ви йому не потрібні. Ви потрібні своїм мамам. Я привезла вам пиріжки. Вони смачні. Я лишу тут пакети. Якщо не захочете – з’їдять собаки. Але я завтра все одно знову привезу вам їду. Тому що я мама. Я – росіянка. Я – український патріот, а значить, бандерівка.
Коли від’їжджала, побачила, що один із них заплакав».
Олександр Бурейко, мешканець Чаплинки, що на Херсонщині, 6 березня:
«Третій день, Чаплинка, прикордонна зона. Район наповнюється військовими. Я навіть уявити собі не міг, що «червоний» комуністичний район, в якому завжди були сильні проросійські настрої, так зустріне українських солдат.
За два останні дні обсяг продуктів, інвентарю, зібраних грошей просто фантастичний. Сформувався неформальний координаційний штаб для організації постачання нашим військовим всього необхідного. Наразі самі хлопці просять: «Не треба більше нічого вести, нема де зберігати».
У перший же день підприємці завезли блоки для блок-посту, пісок, мішки, бочки, прапори. Далеко не найбезкорисливіші люди – таксисти – набирали пісок у мішки, народ їх тягав, складав. Підприємці склалися готівкою, купили хлопцям ліхтарики, подарували генератор, холодильники, бо харчі пропадуть. Жінки возять здоровенні каструляки борщу. Заклинив двигун на БТРі, за півдня перебрали місцеві.
Сьогодні з Нової Каховки прибула делегація на чотирьох авто. Гамірні дядьки з криками «Слава Україні!» заїхали на базу, сказали, що не довіряють нікому, ні воєнкому, ні координаторам, хочуть передати продукти особисто військовим.
Солдати й офіцери – в шоці, кажуть, що в Миколаєві їх блокували, не давали проїхати. А на Херсонщині – в Цурюпинську, на блок-посту самооборонців – вітали, в Чаплинці та Каланчаку – зустрічають як рідних. Ні, звісно є гади, які кажуть – ми їх не кликали. Але вони в меншості.
Не перестаю дивуватись українцям».
Зоя Казанжи, Одеса, допис від 4 березня:
«Вчора, коли Майдан стояв на площі під ОДА, було багато тривожних ситуацій. І було багато різних кумедних. Хлопчина з «Правого сектора» питає мене:
– А не знаєте, коли все закінчиться?
– Не знаю.
– А то мене батьки приб’ють, якщо я о дев’ятій вечора не прийду додому!
Грізний такий стоїть, у балаклаві, із щитом!».
Галина Кравець, киянка, допис від 10 березня:
«Подивилася на село Чонгар (Херсонщина. Поля в селі заміновані російськими військовими – Авт.). Селяни вийшли до блокпосту з росіянами, співаючи гімн України, а росіяни відкрили вогонь в повітря. Думаєте, це налякало селян? Вони сказали, що завтра прийдуть всі, бо їхні городи витоптують російські солдати. Їм треба озимину підсипати, а росіяни мін понаставили. Росія вже програла війну, бо за город українець ворога руками роздере».
І під кінець – чи не найпопулярніший анекдот минулого тижня:
Крим. Дзвінок Путіна командиру російських військ.
– Ну як там українські солдати, уже здалися?
– Ні.
– А ви їм гроші пропонували?
– Пропонували…
– А вони що?
– Співають гімн України.
– А штурмом погрожували?
– Погрожували…
– А вони що?
– Співають гімн України.
– А як настрій у наших військових?
– Чудовий. Співають гімн України.
