Одна з найочікуваніших мистецьких подій року в Івано-Франківську – восьмий регіональний фестиваль «Прем’єри сезону» – завершився гідно, яскраво та несподівано.
А саме – інсценізацією «Ревізора», хрестоматійної п’єси із безліччю попередніх інтерпретацій, яку привіз до нас Хмельницький театр імені Старицького. Вона здобула силу-силенну овацій і захоплених відгуків. Театральні критики казали, що тільки заради нашої «Нації» та цієї вистави варто було побувати на цьогорічних франківських «Прем’єрах».
 |
Та про все потроху. Від театрального надвечір’я до театрального надвечір’я. Такий відлік часу упродовж минулого тижня вели ті, хто присвячував себе фестивалю. Хтось прагнув виключно комедії. Комусь хотілось поміркувати – він шукав у театральній афіші поживи для мізків. Казали, що знаходили. «Мазепа», «Нація», «Страшна помста», «Невольник».
Уже за тиждень до початку фестивалю спраглі за театральним мистецтвом викуповували квитки чи не на всі постановки, які були заплановані. До речі, ціни на квиточки залишились тогорічні – від 10 до 50 гривень. Хоча народний артист Федір Стригун (на фестивалі – голова журі) має на цінову політику свою думку: «Нехай би квитки були по 50 гривень, а не так дешево. Бо доступний театр з часом знецінюється».
Глядачі співпереживали, плакали, сміялись. Гаряче та від душі аплодували. Дехто з членів журі, а цьогоріч серед них була добренька когорта маститих (крім львів’янина Стригуна, Олена Воронько та Ірина Чужинова з Києва, заступник голови Національної Спілки театральних діячів Ярослав Гранко, театральний критик Світлана Максименко, інші), навіть зауважували, що франківська публіка аж надто толерантна і ввічлива. А от члени журі часто висловлювалися суворо та категорично. Особливо Ярослав Гранко.
«Далеко не всі вистави були такого рівня, як хотілось би бачити на фестивалях, – казав він. – Скажімо, постать Мазепи вимагає і сміливого режисерського рішення, і правди, і такої гри, щоб зала ридала. А цього просто не було».
Невдачею і фальшем назвав Гранко і виставу «Страшна помста» Херсонського обласного академічного театру імені Куліша. А те, що паралельно вона номінувалась на Шевченківську премію поруч із «Солодкою Дарусею», він назвав серйозною помилкою. Наголосив, «нема чого носитися з тією виставою, бо немає з чим».
А поки судді після кожної вистави на закритому обговоренні виносили вердикти, глядач і собі малював оціночну табличку. Наприклад, після вистави «Гамлет» Волинського академічного облмуздрамтеатру імені Шевченка більшість опитаних віддавали цій виставі друге почесне місце після «Нації». І навіть не сподівалися, що фестивальний акорд від хмельничан («Ревізор») буде таким несподівано сильним та яскравим.
Щодо «Нації», то вона, як і очікувалось, була визначена кращою, а режисер Ростислав Держипільський отримав нагороду за найкращу режисуру. Вкотре зала аплодувала довго та стоячи, а метри театральної критики не втомлювались називати її «мистецьким Еверестом» та подією, яку навряд чи найближчим часом комусь вдасться «перескочити». Тут, здається, ані в глядача, ані в журі не було суперечок. Натомість щодо інших вистав і режисерських рішень бувало різне.
А як саме – щастило дізнатися небагатьом, бо відбувалося те все за кулісами. Без гриму, прикрас, масок і костюмів. Саме такими кожного фестивального дня актори спускались до зали, всаджувалися на місця глядачів, які ще 15 хвилин тому гаряче їм аплодували, та чекали вердикту від кожного із представників фестивальної комісії. Добре чи зле, сильно чи слабо…
Упродовж восьми днів регіональний фест запропонував дев’ять вистав. Три з них були позаконкурсними. Зокрема, вистава львівського театру імені Заньковецької «Невольник» за однойменною поемою Шевченка, яка достойно закрила свято.
А насамкінець, після оголошення результатів і вручення нагород, йшлося навіть про те, що цьому фестивалю пора переходити з регіонального статусу в міжнародний. Тим паче, що цьогоріч його відкривали поляки.
