Ліквідація

Чорнобильці. Влітку 1986 року їх викликали повістками або забирали прямо із дому. СРСР потребував негайної допомоги та захисту, і згоди захисників, як завжди, не питав. Сьогодні вони шукають справедливості у власній державі, протягом 13 років носяться з паперами і сперечаються з чиновниками.

Чорнобильське літо

У липні 1986 року в Івано-Франківській області для роботи на Чорнобильській АЕС сформували спеціальний батальйон. Набрали туди «запасників» – 259 чоловіків. Мобілізували по-різному. Наприклад, Михайла Циганчука, тоді – начальника пожежної команди, викликали повісткою до військкомату, а до 21-річного Валерія Зекова, який щойно повернувся зі строкової служби, мобілізаційна команда прийшла просто додому. За їхніми словами, теоретично можна було якимось чином відмовитися, практично – ні. Правда, дехто із призначених під мобілізацію зумів відкупитися: радянські військкомати також іноді грішили банальними хабарами.

Потім батальйон привезли у Калуський район на полігон цивільної оборони, огороджений колючим дротом. Охороняли «добровольців» озброєні автоматами міліціонери з собаками. Люди гадали – в Чорнобиль чи Афганістан? Через три доби остаточно сформовану військову час- тину 6033 (Івано-Франківський протипожежний батальйон) відправили в район Чорнобильської АЕС. Там вони змінили «колег» із Тернопільщини. Поспілкуватися з попередниками прикарпатцям не вдалося…

З 18 липня по 3 вересня 1986 року батальйон був підпорядкований 25-й бригаді хімзахисту Міноборони СРСР, дислокувався біля села Оране. Частина жила цілком самостійно, як у часи війни: караули, наряди, днювальні, самі обслуговували себе в побуті, самі забезпечували зв’язок і дозиметричний контроль. Втім основним завданням батальйону була «локалізація наслідків аварії на четвертому і третьому реакторах ЧАЕС, дезактивація приміщень і прилеглої території, забезпечення роботи бетононасосів та транспортерів на спорудженні «Саркофагу», дезактивація об’єктів у зоні відчуження» та ще багато іншого.

На реакторах працювали змінами по 5-8 хвилин. При цьому опромінення кожного не мало перевищувати двох рентген. За час перебування в зоні бійці в/ч 6033 здійснили 1057 людино-виїздів на четвертий реактор, ще 569 відпрацювали на пунктах санітарної обробки. Це те, що за словами голови громадської організації «Прикарпатбат Чорнобиль», калушанина Ярослава Олійника, ретельно обліковувалось. А було ще багато робіт, які сьогодні неможливо підтвердити документально, тому що якимось чином загубилися журнали внутрішньої служби та виїзду на пожежі. Додому бійці спеціального батальйону повернулися 3 вересня 1986 року, пропрацювавши в Чорнобильській зоні 48 днів. Про компенсації та пільги тоді ніхто й не говорив – усі були живими, молодими та, поки що, здоровими.

Ліс ріжуть…

Об’єднання «Прикарпатбат Чорнобиль» вимагає відновити для  своїх членів статус учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2А. Тому що 13 років тому їх цього позбавили, хоча посвідчення в них були безстроковими. Декому понизили категорію до третьої (яка майже не передбачає пільг), а декого, взагалі, виключили з переліку ліквідаторів. «Вони повикидали навіть тих, хто на той час уже помер», – обурюється Ярослав Олійник.

Хто і для чого це зробив? Тимчасова обласна комісія у 1997-1998 рр. перевірила документи, які стосувалися роботи в Чорнобилі бійців в/ч 6033, і понад 150 осіб «понизила в ранзі». На підставі виписок із журналу обліку доз радіаційного випромінювання особового складу.

Усе відбувалося згідно з Постановою Кабміну України 1997 року. Напевно, високі столичні чини порахували, що чорнобильці обходяться Україні надто дорого. Що їх забагато. І вирішили зробити, як зараз кажуть, оптимізацію –  перереєструвати посвідчення, повикидати зайвих. «Без жодних зустрічей, нічого нікому не пояснювали, просто тихо знімали категорію, – розповідає Михайло Циган- чук. – Люди дізнавалися про це через 5-6 місяців, коли їм приходили, наприклад, відрізати газ за борги і повідомляли, що пільг уже немає. Ідеш у комісію розбиратися, а в тебе просто забирають посвідчення. Два десятки з нашого батальйону тепер взагалі не мають жодних категорій».

Начальник відділу захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Зіновій Никорак, який тоді був у складі тимчасової комісії, каже, що йому шкода людей. Зневажливе ставлення до «ліквідаторів» заперечує, говорить, що все відбувалось у рамках закону. Показує папери, наводить приклади. «Бачите, у цього громадянина написано – чотири дні. А треба п’ять. Звісно, дуже шкода, але ж не вистачає, щоб надати другу категорію».

За словами Никорака, справді, тимчасова комісія чорнобильців, як правило, не викликала. Звіряла наявні документи та вирішувала без них. Тільки в тому випадку, якщо по паперах виникали питання (цифри, дати, терміни), тоді запрошували на бесіду. А про пониження чи позбавлення категорії, стверджує він, усіх повідомляли письмово.

До кінця

За ці роки стосунки чиновників і представників ГО «Прикарпатбат Чорнобиль» дійшли до доволі жорсткого протистояння. У грудні 2009-го у відчаї ліквідатори навіть збиралися голодувати під стінами ОДА. Натомість, обласна влада 21 грудня створила спеціальну комісію з визначення статусу осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, саме після звернення колишніх бійців в/ч 6033. Головує в ній Василь Гладій, заступник губернатора.

«На засіданні ми виявили, що наявні документи не дають правових підстав для встанов- лення категорії 2А, – говорить Гладій. – На жаль. Вирішили піти назустріч, врахували, що робота необлікована, документів не вистачає. Прийняли рішення звернутися до МВС України а також до УМВС в області щодо надання інформації по в/ч 6033. Можливо у них є додаткові документи. Щойно отримаємо відповідь, то зберемо друге засідання й будемо приймати конкретне рішення».

За словами Василя Гладія, комісія запропонувала Ярославу Олійнику, щоб він попросив своїх бійців надати документи з додатковою інформацією. Довідки від командира частини, довідки про підвищену зарплату в зоні відчуження. Отримавши такі документи, каже Гладій, комісія матиме підстави звернутися до Міністерства праці та соціальної політики України для встановлення людям другої категорії.

Постанови, довідки, висновки. Насправді, достатньо одного прикладу. Відразу після повернення з Чорнобиля у Валерія Зекова відкрилася виразка дванадцятипалої кишки, потім виразка шлунка, через три роки так заболіли ноги, що він ледве піднімався на третій поверх. Він хворіє протягом 23 років. Зараз – інвалід І групи, недавно йому відрізали праву ногу, має серйозніші проблеми з очима, нервовою системою.
Зіновій Никорак радить його родичам, щоби ті через експерт- ну комісію встановили зв’язок численних хвороб Валерія з його роботою на ЧАЕС. Мовляв, тоді для них все буде значно простіше. Натомість, Наталія  Сисоєва, сестра Валерія, котра його доглядає, говорить, що там теж тяганина. І також потрібні папери, папери, а до того ще – гроші. Яких у них немає.

Сьогодні із 259 бійців батальйону 44 вже померли, 48 – інваліди. Вони вже написали звернення чи не у всі можливі інстанції, давно не вірять обіцянкам, і готові йти до кінця. До суду – в Івано-Франківську, в Києві, до Європейського суду з прав людини. Куди завгодно, аби добитися правди. Хоча, Михайло Циганчук уже виграв суд у Богородчанах. І тепер воює з Пенсійним фондом, де рішення суду просто не визнають. А ви кажете – немає підстав…