«Репортер» продовжує серію статей про міських голів Івано-Франківська Тетяна Соболик Влітку 1994 року Івано-Франківського міського голову Ярослава Тайліха змінив на посаді Богдан Борович. До речі, він став першим в обласному центрі всенародно обраним міським головою.Як міська рада, так і сама мерія при Боровичу разюче відрізнялися від того складу посад, які були до нього. Адже за Тайліха сесія міської ради складалась зі 150 депутатів, він мав одного заступ-ника та одну секретарку — на них двох. При Боровичу — майже навпаки. Міська рада складалася із 30 депутатів, а от заступників стало більше. Ба, навіть не заступників, а голів департаментів.Отже Богдан Борович працював на посаді міського голови з такою командою: Василь Косар — заступник голови міської ради і одночасно заступник голови ради з виконавчої роботи, Марта Краснодембська — голова департаменту економіки, промисловості, місцевого господарства та торгівлі, Микола Ковальчук — голова депар-таменту будівництва і земельних ресурсів, Петро Федчук — голова департаменту комунального житлового господарства, транспорту, зв’язку та енергозабезпечення, Любомир Бабій — голова департаменту з гуманітарних питань, Василь Волощук — голова депар-таменту з управління справами, який пропрацював на цій посаді понад десять років.
Медична «революція»
Сам Богдан Борович ствер-джує, що за його головування в медицині сталася революція. Голова тодішньої комісії з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення міської ради Ярослава Ульванська (нині депутат облради) з ним погоджується. За її словами, зробили реорганізацію в лікувальних закладах міста.
«Борович віднайшов приміщення для центральної міської клінічної лікарні, — розповідає Ульванська. — Бо на той час вона знаходилася на вулиці Франка. І перше враження, яке в мене, як в голови профільної комісії, склалося: з цим треба щось робити. Адже тодішні післяопераційні палати передбачалися на 12 хворих, а самі хворі взагалі часто лежали в коридорах. Попри спротив керівництва обласної лікарні, ми відкрили центральну міську по вул. Мазепи». Так міська лікарня була збільшена уп’ятеро.
Окрім цього, тодішня влада закупила перший пересувний флюорограф (розмістили його у першій міській поліклініці), відкрили поліклініку для мешканців мікрорайону Позитрон (до того часу люди їздили на Довгу) та зробили сучасне офтальмологічне відділення. За словами Ульванської, для останнього було закуплено сучасну апаратуру.
До речі, саме при Боровичу було проведено реорганізацію так званої медичної управи міста. Міське управління охорони здоров’я (бюрократичну надбудову, як каже Ульванська) вивели зі складу установ виконкому. А посаду «голов-ний лікар міста» та «головний лікар центральної міської клінічної лікарні» об’єднали в одну.
Дорожній «прорив»
«Тодішня влада взяла лише два основні напрямки: ЖКГ і охорону здоров’я, — продовжує Ярослава Ульванська. — І хоча бюджет міста був зовсім незначним, в обох галузях зробили багато. Не так, як зараз, — довели ЖЕО до того стану, що доводиться змінювати їм назви. Однак проблему вони цим все одно не вирішують».
Нині багато хто згадує, про дві закордонні фрези для різки асфаль-ту. Ульванська каже — з Німеччини, Борович — із Франції.
«До мене як такого ремонту доріг взагалі не робили, — говорить Борович. — А тоді в Івано-Франківську почали працювати за європейською технологією. Однак потім ті фрези викрали. Не хочу про це згадувати, бо то лише бруд. Ви краще подивіться на те, що вулиці Вовчинецька, Чорновола, Коновальця і понині служать. Це було проривом у ремонті вулиць».
Нині не всі згідні з тим, що ті фрези були такими добрими. Бо працювали вони тільки за каденції Боровича. Щойно влада помінялася, і головою міста став Зіновій Шкутяк, то вони відразу стали нікудишніми. Тож, або вони й до того були неякісними, або фрези просто не сподобалися Шкутякові та він їх забракував. Або це щось містичне…
Щоправда, Ярослава Ульванська має простіше пояснення: «Фрези були добрі, не було фахів-ців. Спочатку вони працювали. А при Шкутяку почався відплив кадрів за кордон, і через те з фрезами не знали, що робити».
І останнє, що хотів, але не встиг зробити на своїй посаді Борович у житлово‑комунальному господарстві — це два приватні ЖЕО. Було навіть прийнято відповідне рішення міської ради. Але з приходом влади нової, його скасували.
«Переселення народів»
Депутат усіх останніх чотирьох скликань міської ради Володимир Стасюк згадує, що саме при каденції Боровича відбулося переселення міської ради. «Тоді створювався так званий будинок правосуддя, — каже Стасюк, — і Богдан Карлович причетний до того, що мерія втратила своє приміщення, яке вона віддала для суду і прокуратури. Відтак сьогодні фактично знаходиться у приймах в обласної влади. Припускаю, що «переселення народів» відбулося через те, що Боровичу хотілося ближче знаходитися до Степана Волковецького (тодішнього голови обласної ради — Ред.). Але сам факт, що місто втратило свою мерію, я вважаю, є негативним. Бо мерія повинна мати свою візитку».
Окрім цього, «Репортеру» розповіли, правда неофіційно, про те, що за кілька днів до того, як закінчилася каденція Богдана Боровича, він віддав базар «Траян» в оренду на 20 років, з мінімальною орендною платою. До того ж, орендну плату зафіксували на весь термін договору. Тож змінювати її досі ніхто не має права.
Ще люди яскраво пам’ятають дві заправки «Slovnaft», які побудували біля обох Бистриць. Міська рада увійшла в засновники цих заправок, віддавши під їхнє будівництво земельні ділянки, а в результаті отримала 6 % акцій.
Згодом «Slovnaft» продав свої заправки. Кажуть, що місто від цього так нічого і не отримало.
Ртуть у школах
Борович нині говорить, що саме при ньому була проведена реформа в освіті. Оскільки на той час, за його словами, більшість івано-франківських шкіл (понад 60 %) були російськомовними, то він перевів їх на українську. Залишили тільки декілька російських класів у СШ № 3. І все. «Івано-Франківськ у цьому став першим в Україні, — наголошує Борович. — То було непросто. Бо спершу була скарга, яку перевіряв представник ОБСЄ (Організація безпеки і співробітництва в Європі — Ред.). Він визнав все правильним і поїхав. Далі на мене відкривали «липові» кримінальні справи, розливали ртуть у школах. Я витримав цей удар».
Ще тодішньому меру вдалося здати в оренду приміщення під трьома трибунами стадіону «Рух». А команда «Прикарпаття» тоді грала у вищій лізі…
Окрім цього, саме за Боровича відкрили пам’ятник Івану Франку. На цю подію з Англії приїжджав онук письменника — Роланд.
«Романтичні» часи
Як згадує нині Ярослава Ульванська, часи тоді були інші. Відтак, якщо депутат займався бізнесом, то й мови не могло бути, щоб він входив у комісію оренди та приватизації. І нікого з депутатів, каже Ульванська, не цікавили якісь приміщення чи земля. «Може хтось щось собі і думав, але то не було масово», — наголошує вона.
Борович також із ностальгією згадує ті часи. Каже, що тоді в людей була яка-не-яка мораль. А зараз, за його словами, кожен живе як «виживанець». «Сумно це все, бо матеріалізація проникла через усі ланки суспільства, — говорить він. — І мораль відійшла на останнє місце, бо в людей на першому — гроші, капітал, земля, продати національні інтереси та заробити на цьому».
Так чи інакше, але Борович запам’ятався як мер-націоналіст. В місті нині говорять, що найважливішими для нього були мітинги, а не господарка. А Володимир Стасюк стверджує, що Борович напев-но не дуже уявляв себе мером, не розумів до кінця, що собою представляє управління…
Борович Богдан Карлович
Народився 11 квітня 1947 року. Освіта вища, у 1970 році закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу. За фахом інженер-механік. У 2000 році здобув другу освіту — юриста.
Понад 20 років працює на керівних посадах. Депутат трьох демократичних скликань. З липня 1994 року по червень 1998 року обирався міським головою Івано-Франківська. Був заступником голови ОДА у команді Романа Ткача.
Нині — депутат облради, голова обласної організації Конгресу українських націоналістів (КУН).
