Так само, як коти, повиловлювані у місті, замкнуті у клітку, яких разом з кліткою опускали у вогонь на площах, де збиралися тисячі люду усіх станів, спостерігаючи за прикінцевими муками і крикливим відчаєм живих істот, образом тихої бездушності були для мене коні, котрі працювали у шахтах.
Їх опускали на глибину і залишали там до кінця життя, коні, впряжені у важелі, ходили по колу, приводячи у рух якісь помпи чи інші механізми. Головне, що у них – крім темряви і напруження – було, це чіткий розпорядок дня. Кілька годин роботи, кількаразове якісне харчування, кілька годин сну щоденно, день за днем. Незмінний ритм. Хоч вони були і ситі, і виспані, уявляю собі, як чекали кожної їди і сну – хоч якоїсь розмаїтості. Уявляю собі, які вони могли бути щасливі, коли якогось дня їда запізнювалася або спати довелося трохи пізніше. Коли з’являлися хоч якісь натяки на невизначеність. Адже свобода, разом із такою оспіваною можливістю вибирати, не менше полягає у з’яві чогось неочікуваного, чогось несподіваного. Свобода – це ще й зміна ритму, збій у заданій вібрації. Або повна їх відсутність. Передовсім йдеться про той ритм, який і опустив коня у шахту, і загнав модерну людину у цілковите рабство – про загальне вимірювання часу, про тотальну хронометрію, яка узалежнює не менше, ніж сам плин часу, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
В такому разі я був максимально вільним за свідоме життя тільки два рази. Коли час не переривався ніякими вимірами, коли ні години, ні дні, ні навіть зміна дня і ночі нічого не означали, нічого не диктували, бо нічого було сподіватися від будь-якого пункту хронометрії. (Щойно зауважив, що в обох випадках були присутні буки – як дерева і як деревина.) Одного разу це було у ранньовесняному буковому лісі. Я лежав на дні холодного панцерника. Їди не було. Були увімкнуті на прийом усі чотири радіостанції. Перехрещений ефір заповняли якісь космічні або пренатальні шуми. Серед них колись я мусив почути, виокремити і зафіксувати коротке наперед невідоме закодоване послання, від якого залежало, що після нього будуть робити тисячі озброєних людей.
До теми: Тарас Прохасько: Автобіографічний автотренінг
Я сьорбав чефір, як живу воду, дихав мокрим запахом навколишніх буків і впустив шум у свої вени, щоби очікуваний сигнал, як тромб, на мить зупинив кровообіг. Вже потім з’ясувалося, що це тривало вісім днів. І також з’ясувалося, що цей показник ніяк неможливо застосувати до себе, бо просто відбулося ще одне життя, яке дійсно було одне, бо нема його з чим порівняти, більше нема такої мірки, такого хронометра.
У всіх інших періодах такої свободи не було. Натомість був розпорядок дня. Зрештою, у цьому сенсі періоди важливіші від днів. Хоч наш виміряний день є для нас єдиним притулком реального життя, дні все ж складаються у ще правдивіші відрізки – періоди з однаковим розпорядком, з визначеним ладом перебігу дня. Відповідно життя можна вичислювати не роками, а кількістю цих різних періодів розпорядку дня. І тим, як часто і наскільки суттєво вони міняються.
Якщо кожне людське життя можна подати як роман (а у кожному романі найважливішою є еволюція – зміни, розвиток, які відбулися чи сталися з певною особою за певний час), то кожен з періодів є повістю. Не даремно у повістях такими вагомими завжди є описи такого штибу: тоді вони кожного ранку…, вставали пізно…, вітрили помешкання…, на сніданок робили…, потім поливали квіти, читали газети…, і знов… аж до вечора…
До теми: Тарас Прохасько розповів, чи бачить Вакарчука президентом
Розпорядок дня – це така система (незалежно від того, чи вона сконструйована на певний період самим собою, чи нав’язана так званими обов’язками і обставинами, що залежать від потреб актуальних у цьому періоді інших людей), в якій зміна хоча би одного елементу означає перехід у інший період, у інше – відповідно – життя. За цими наборами розпорядків дня можна судити про кількість спробуваних розмаїтостей. Якщо розмаїтість взагалі варто розглядати як цінність, як показник присутності. Можливо, витримати у будь-який спосіб від ранку до ранку – з тим, що має бути у певні години або без того – це вже достатня чеснота.
Але є ще й таке. Одна моя вихователька хоч і була близькою з видатними галицькими націоналістами, клерикалами, богемістами і націонал-комуністами, найбільше захоплювалася сучасною європейською монархією. Власне від неї я у ранньому дитинстві дізнався про ретельний розпорядок дня англійської королеви. І зрозумів, що тоді, коли маєш свій розпорядок, то живеш так само, як англійська королева. Бо структурно нічого іншого у життя за розпорядком потрапити не може. Тож все залежить не від заданого ритму, а від періодичної його зміни.
До теми: Тарас Прохасько: Жити поруч
