Наприкінці минулого тижня у Франківську пройшов форум «Місто 3.0. Принципи перезавантаження». Третій рік поспіль платформа «Тепле місто» збирає активістів, представників бізнесу та влади, щоб розібратися з викликами та можливостями розвитку українських міст. Кульмінацією форуму стала перша публічна презентація концепції «Шептицький менеджмент», над якою «Тепле місто», «Pro.mova», Львівська бізнес-школа та Інститут Релігії та суспільства працювали протягом двох років. Промову-презентацію виголосив Євген Глібовицький, а «Репортер» записав основні тези.
До історії з «Шептицький менеджмент» є дві передісторії, якими хочу поділитися.
Одна з речей, яка багатьох вразила під час Майдану, – факт про те, що міліція не штурмувала церкви. І тут мова йде не про окремі конфесії, а про інституції. Інституційна довіра до церкви в Україні є дуже високою – до 70 %. Це показує, наскільки сильною є традиція в сучасних умовах. Інша вражаюча річ – під час Майдану монах і ЛГБТ активіст могли стояти пліч-о-пліч в одній колоні. Безпекові питання об’єднують, бо є важливими для всього суспільства.
У 2014-му я працював у аналітичних центрах і міністерствах закордонних справ різних країн – допомагав відкалібрувати західну оптику, яка дивилася на Україну. Більшість закордонних дипломатів – це люди, які цікавились не Україною, а пострадянським простором. Вони пожили якийсь період часу в Росії, вивчили там мову і це давало їм підстави вважати, що вони добре розуміють, що відбувається. Пояснювали російськими категоріями: спершу щось відбувається в метрополії, а потім, через певний період часу, в менших містах. Усе це доходило до того, що доводилося ще раз і ще раз пояснювати, що таке Майдан. І тоді прийшло розуміння, що в західній експертизі щось зламалося.
Вразило, наскільки великим є нерозуміння історії України і того, з чого ми виходимо. Для цього треба «пробігтися» принаймні по останній сотні років. 1919-1920-ті – втрата незалежності української держави, втрата політичної суб’єктності, прихід радянської влади, колективізація.
Якщо шукати метафори, то можна говорити про двох жаб. Першу кинули в окроп, вона ошпарилась і вистрибнула. Другу кинули в холодну воду, поступово піднімали температуру на один градус і вона зварилась. Це те, що зробила радянська влада. Але це не допомогло. Тому було прийняте рішення винищити цілі суспільні верстви. Голод і репресії, які відбулися, далі були спрямованими на те, щоб знищити суб’єктність – орієнтири, рольові моделі.
У 1940-х приходить інша хвиля катастрофи – Друга світова війна. Надзвичайно жорстока для населення України та Білорусі. Людське життя практично не має жодної цінності. Та війною катастрофи не закінчуються.
У 1950-60-х радянська влада блокує соціальні ліфти. Українцеві, щоб зробити кар’єру, треба було змінити дві речі – прийняти марксизм-ленінізм і інтернаціоналізм, що в тодішніх реаліях означало російську ідентичність. З’являється дисидентський рух. В Україні – найчисельніший. Спершу радянська влада бореться з дисидентами законом про антирадянську пропаганду. В 1970-х дисидентів садять в тюрми за кримінальними статтями – починається відмова від законності, руйнується довіра до державних інститутів. Остаточно її підриває першотравнева демонстрація 1986 року, коли дітей вигнали на вулиці після Чорнобиля. Трагедія на атомній станції – ще одна криза.
Далі – початок 1990-х. Це час, коли два покоління відчули на собі, наскільки є соціально неадаптованими. Ті, кому за 30 й за 50, опинилися у світі, який є зовсім не таким, до якого вони звикли. Здавалося б, після цього має з’явитися покоління, якому має бути легше. Дійсно, соціологи підтверджують, що покоління, народжене після 1981-ого, є іншим: замолоді, щоб пам’ятати Чорнобиль, батьки собою «накрили» початок дев’яностих. Ці діти входять в активне економічне життя на хвилі економічного зростання 1998-2008, але їх накриває чергова криза – світова економічна і прихід Януковича. В кінцевому результаті їх накриває й ця війна.
Маємо 100 років нашої історії, де в кожного покоління була своя катастрофа. Це те, що суттєво відрізняє нас від західних європейців, у яких у ХХ столітті були лише дві кризи – дві війни, а між ними були періоди стабілізації й розвитку. Рівень травми в українському суспільстві – поза європейською шкалою вимірювання. Тому, на думку Несторівської групи, відповідь на питання, куди рухатися Україні, які реформи запроваджувати – рухатися в бік безпеки. Цей рух вивільнить багато енергії: управлінської, підприємницької. І дозволить перейти від цінностей «виживання» до цінностей «самовираження».
Це була перша точка, яка переросла в іншу дискусію. Друга річ, на яку звернули увагу, – щоденно бачимо, наскільки важко даються управлінські рішення, як важко керувати бізнесом, фінансами, життям. Бачимо вакуум управлінської спроможності в Україні. Люди, які беруться за бізнес, не мають до кого звернутися за порадою, запитати, як це робиться. В нас немає старшого покоління, яке з цим стикалося. І я, як простий українець, який хоче щось здобути, йду в книгарню і шукаю щось, що мене навчить. Українського нема нічого. І є одна проблема з західною бізнес-літературою – вона пишеться для західного ринку, вирішує їхні завдання.
Ми почали думати над тим, хто був найкрутішим менеджером в українському дискурсі. Лінія думання привела нас до постаті Андрея Шептицького. Підхопити греко-католицьку церкву на хвилі емансипації українського суспільства, сформувати міцну інституційну структуру, але прогресивну в поглядах, зібрати таланти. Під час війни Шептицький рік сидить у тюрмі. Краще розуміє важливість західного вектору. Засновує російську греко-католицьку церкву. Після Першої світової війни ситуація в Україні плачевна – еліта вибита або в еміграції, повертається польська влада. Церква дає ресурси і управлінські практики, вкладає в освіту, запускає соціальні підприємства – купили золоті копальні на Суматрі (Індонезія), щоб утримувати лікарню у Львові. І ще – що мене надзвичайно вразило – Шептицький готує наступника, який не схожий на нього!
Ми почали досліджувати це питання. За два роки Мирослав Маринович опрацював всю писемну спадщину Шептицького, і ми разом з командою сформували перелік тез, на які можна опиратися. За результатами роботи вийде книжка (також у планах учасників проекту – запустити курс для бізнес-шкіл і курс для старшокласників – Авт.), в якій можна знайти відповіді на те, як вивільнити підприємницьку ініціативу, енергію майбутніх управлінців, щоб вони могли бути гармонійними з суспільством, приймати рішення, які не будуть переїжджати танком ближніх, і в той же час будуть ефективними, тобто досягати поставлених цілей. Це і є – «Шептицький менеджмент».
