Пропонуємо свіжу публікацію колонки письменника з Франківщини Юрія Винничука на порталі Збруч.
Можна тепер твердо сказати, що реінкарнація Табачніка відбулася успішно в образі Сергія Дацюка. Фейк про міфічний «галицький сепаратизм» розвиває найбільше він, як і думку про нездатність галичан на щось більше, окрім, як бути наймитами в російськомовних.
«Русифікацію значної частини України здійснили російські науковці, російські управлінці (чиновники), російські інженери та російські спеціалісти, яких Москва в Україну направляла», – пише він.
Тобто не було Голодомору, який винищив наше село, не було репресій 30-тих років, які винищили нашу інтелектуальну еліту – вчителів, науковців, тих же інженерів, управлінців, чиновників та спеціалістів. Винищили практично до пня.
А потім при героїчному наступі в 1944 цілі села кидали з палками напереваги в атаку і клали трупом.
По війні сплюндровану Україну легко було русифікувати. Трималася лише одна Галичина, про яку писали й досі пишуть російські мислителі, включно з Солженіциним, як про камінь на шиї. Даремно, мовляв, Сталін приєднав її, бо якби цього не зробив, то Україна б уже давно перетворилася на Білорусь. Ось характерний коментар з «Української правди»:
«Козьма Прутень: а что толку что бандеры ходють до церквы, если они так и остаются самым лживым, подлым, ленивым, тупым и злобным племенем? раковой опухолью на теле нашей страны? религия их неспособна исправить, к сожалению их можно только уничтожать как бешеных тварин. правильно Сталин их уничтожал, жаль всех не уничтожил».
В новій статті Дацюка відвертих дурниць намолочено значно більше, ніж у попередніх. Наприклад така:
«Центр використовує небажання галичан воювати за Донбас, намагаючись досягти миру на окупованій території суто засобами міжнародного права».
Йому ліньки було поглянути на карту загиблих воїнів? Чим Галичина відрізняється від решти регіонів? В чому полягає небажання? Для чого оці брехні про лякливих галичан? Або таке:
«Галичани закривають очі на залежність українських олігархів від Росії та на русифікованість значної частини правлячого класу… закривають очі на корупцію Центру, допоки вони будуть мати виняткові повноваження з українізації всієї України».
Таке враження, що автор перебуває на іншій планеті і геть не володіє фактами, які свідчать про протилежне. Звідки почався рух «Не купуй російське», як не з Галичини?
Галичани звикли бути в тіні і тихою сапою будувати Україну. За всі роки Незалежності ще ніколи галичани не були при владі. Від них ніколи нічого не залежало з того, що видно на поверхні. Але вони завжди були і є налаштовані по-державницьки. То навіщо зараз потрясати цим псевдосепаратистським опудалом, який, мабуть, сниться пану філософу по ночах.
Особливо мені сподобався вираз «сепаратний консенсус галичан з Центром». Це теж зі сфери сепаратизму, чи все ж таки зі сфери державницького ставлення до майбутнього України? Йдеться про консенсус галичан з Центром проти Росії і її адептів в Україні? Чудово. Я теж за таке розуміння терміну «галицький сепаратизм».
Мушу сказати, що С. Дацюк не відриває америк у своєму наїзді на галичан. Окрім Д. Табачніка немало інших східняків вважали своїм святим обов’язком засумніватися і в підставі для нашого сентименту до бабусі Австрії, і в тому, що галичани усе ХІХ сторіччя і початок ХХ тримали на своїх вутлих плечах і мову, і літературу, і науку. Не можу не згадати тут статті Ігоря Лосєва «Галицькі дезінтегратори», де він писав:
«Уже кілька років маленька, але вельми галаслива групка галицьких інтелектуалів виступає з провокаційними заявами і закликами до дезінтеграції та розколу України».
Йшлося тоді про ставлення українців до Донбасу. Звісно, в епоху Януковича ми відчували до Донбасу лише ненависть. Бо якби не цей чиряк, ми б в той час не потрапили під окупацією Росії і донбаської орди. Відомий журналіст Роман Шрайк саме так і назвав владу Януковича:
«Не нужно относиться к этой власти как к чему-то законному и имеющему на что-то право. Право у них только одно – право силы. Никакой законностью тут не пахнет. И причина подчиняться насилию этой власти тоже только одна – страх.
Эта власть оккупационная. А сотрудничающие с ней есть не кто иные, как полицаи. Все еще не верите? Тогда вспомните поведение высших госчиновников. Они отгородились от нас трехметровыми заборами. Они ездят в сопровождении чуть ли не танков. Они ходят даже в школы и монастыри в окружении десятков охранников.
Так ведут себя назначенные избирателями государственные менеджеры? Нет, так ведут себя на временно оккупированной территории. Ключевое слово – временно».
Той самий висновок зробив і Євгеній Гендін, сатирик, один із авторів кабаре «Веселий песець»:
«Никто не остановится. Это война. Война не с оппозицией, а с нашим будущим. Будущим страны, будущим наших детей и нормальных людей… Повторяю: это война. И нынешняя её фаза – оккупация. У нас нет будущего с президентом Януковичем. И у него нет будущего (только вряд ли он об этом догадывается)».
«Те, кто рассчитывает на 2015 год, могут расслабиться, – писав Віталій Портніков. – Не будет выборов в 2015 году. Период, когда власть в Украине менялась в результате выборов, подошел к концу».
Нагадую це лише тому, щоб пояснити той стан окремих українських інтелектуалів, які висловлювалися про ампутацію Донбасу. Тоді, в той час і саме з таким настроєм, який висловлений у обох цитатах. Бо Донбас був окупантом, який вів війну з Україною.
Ми могли підняти повстання проти окупації, могли піти в ліси й партизанити, а могли по-доброму розлучитися, чи, як писав Олександр Бойченко, якийсь час пожити, як дві Німеччини. Але чомусь оцей останній варіант не сподобався і найбільше запам’ятався.
Але треба все ж мати на увазі, коли це було сказано. І коли саме я написав статтю «Я відпускаю Крим».
З тих пір чимало змінилося. Уже ніхто не вважає, що від Донбасу й Криму треба відректися, але якраз завдяки тому, що вони на певний час ізольовані, нам вдалося зробити за ці три роки більше, ніж за усі решту.
І лише недоумки та хронічні зрадофіли цього не бачать.
Та вернімося до нелюбих галичан. Той таки І. Лосєв писав, що: «Галичина була відсталою австрійською провінцією, а зовсім не українським П’ємонтом». Тобто сотні газет і журналів, наукових записок, тисячі книжок, які видавала Галичина в той час, як в Росії уся українська бібліографія, складена Комаровим, помістилася в тоненьку книжечку.
«Так історично склалося, що в історії були дві Галичини», – твердив І. Лосєв. – І та друга – це «потужний рух москвофілів, що орієнтувався на царську Росію».
Якби це написав якийсь анонімний коментатор, яких зараз по усіх сайтах, як мишей розвелося, я б і не дивувався. Як можна називати потужним рух, який існував лише біля 30-ти років, не зробив жодного суттєвого впливу на самосвідомість галичан і занепав після суду у 1882 р., коли було доведено, що усі москвофіли платні агенти царизму. Після цього москвофіли в Галичині уже не відігравали помітної ролі, а їхня преса була лише краплею в морі української.
Досить сказати, що середовище москвофілів не виплекало жодного письменника рівня не тільки Франка, а бодай Воробкевича. Їм не вдалося відтягнути галицькі інтелектуальні сили. То про які дві Галичини мова, якщо весь найбільший інтелект Галичини представляли українофіли?
Я нагадав цитати з І. Лосєва тому, що й зараз на широких ланах Фейсбуку мені доводиться читати безпідставні порівнювання Франца-Йосифа з Нікалаєм ІІ, маячню про якісь особливі утиски українців у Львові, де їх – о жах! – поляки не пускали на тротуар!
Звинувачення І. Лосєва на адресу українських письменників виглядали так: «трубадури», «фігуранти», «щирий ідіотизм», «новітні москвофіли псевдоєвропейського штибу», «корисні ідіоти». Бракувало у цьому списку тільки чарівного слова «фашист» і якої-небудь красивої цитати з Гітлера.
Одне слово, ми вже це проходили. Нічого нового під русифікованим сонцем.
