Пропонуємо свіжу публікацію письменника і поета Андрія Любки на порталі Збруч.
Разом із добробутом у карпатські села проникає демон оновлення. Зібравши грошенят, ґазди поспішають зробити євроремонт, і замість автентики, дерева й красивих у своїй простоті речей з’являється пластиковий непотріб.
З року в рік у карпатський реґіон приїжджає все більше туристів, і поступово депресивна гірська глибинка оживає. Хтось збирає й продає гриби і афини, інші торгують сувенірами, ще треті калимлять провідниками на високогірних маршрутах. Заробітчани із закордону передають злоті, євро й коруни, за які будуються садиби, готелі, магазини й забігайлівки. Найбільш підприємливі вигадують для туристів розваги на цілий рік, а не лише на зиму й літо, ‒ риболовлю в струмках, збирання трав на чаї, поїздки на квадроциклах, пейнтбол, пластові табори для дітей із меґаполісів, фольклорні фестини й іншу розривку. Втрата Криму лише підсилила й пришвидшила туристичний бум у Карпатах. Тепер навіть у віддалених гуцульських селах завжди людно, а на чорногірському хребті між Говерлою й Попом Іваном утворюються корки. Разом із розвитком масової туристики, на жаль, Карпати поволі втрачають своє первісне обличчя.
Чи не вперше я відчув це три роки тому у Рахові. Перед сходженням на Піп Іван ми поселилися в євровідремонтованому готелі «Рахів» у центрі міста. З тераси ресторану «Roof» на даху готелю відкривалася неймовірна панорама на Карпати. Коли підійшла офіціантка, я сказав, що меню не потребую, бо вже давно вибрав – хочу банош із бринзою і вареники з афинами.
— Вибачте, у нас такого немає, ‒ сказала пані й все-таки подала мені меню.
Там справді не було баноша, бринзи, грибів і афин, навіть пструга там не було. Не кажучи вже про карпатський чай – пропонували лише чайнички Ґрінфілда й Ліптона. Без меду, звісно. Зате споконвічний гуцульський фрукт – лимон – у меню значився. Були там і суші, і бурґери з картоплею фрі, і курячі крильця бафало. І всюдисуща піца, ясна річ. Здивований, я розпитав у офіціантки про меню.
— Розумієте, це ви тут раз на рік приїхали і хочете чогось місцевого. А мєсні не будуть іти в ресторан, оби з’їсти бануш чи афини, вони й дома то мають. Їм треба шось екзотичне. І щоб сфоткати його можна було, похвалитися перед другими, ‒ виправдовувалася вона.
Дорікнути за таке язик не повертається. Нарешті в селян з’являються сякі-такі гроші, робочі місця, після безконечних злиднів перед ними відкриваються бізнесові перспективи. І кожен важко зароблені банкноти хоче витратити по-своєму.
Замість дерев’яних парканів і тинів виростають камінні й ковані огорожі. На місці витоптаної за десятиліття стежки з’являється доріжка з кольорової бруківки. Старі вікна падають найпершими жертвами – і з дерев’яних хижок тепер на світ люди дивляться через пластикові склопакети (і навіть тут демон несмаку підказує їм купувати білі, а не коричневі рами!). На старі греко-католицькі церкви, які після краху Союзу так і не повернули справжнім громадам-власникам, садять цибулясті православні бані із звьоздочками.
Стільці в придорожніх забігайлівках – пластикові або виробництва якихось популярних і масових брендів, але не місцеві. Навіть сільнички на столах уже не дерев’яні – скляні китайські виглядають дорожче, по-багатому. Про музику просто промовчу. Про оббиті ламберією і вагонкою прибудови – хай скаже той, хто потрафить дібрати цензурні слова.
Ті, що багатші, пропонують туристам кращі умови. Меблі з ікеї, італійська сантехніка, вишуканий посуд і брендові подушки, що ніколи ні в кого не викличуть алергії. Коци з овечої вовни – тільки декоративні. Старий домотканий килим на стіні – спеціально для селфі.
Втомлені нестатками й убозтвом, нові карпатські бізнесмени поспішають повикидати все старе й обзавестися усім новим. Перевага надається блискучому й кольоровому, особливою популярністю користується золотий – символ достатку й лоску. Штори – золоті, кран – позолочений, лінолеум – золотиться на підлозі. Пахне в такій кімнаті по-особливому, мрією. Китайською мрією.
Відрадно, що нарешті здійснюються матеріальні мрії горян. Прикро, що вони такі бридкі.
