Журналістка газети Експрес на Прикарпатті провела експеримент: чи зможе вона перейти кордон між Україною та однією з країн – членів ЄС і НАТО швидко, легко, а головне – навіть без документів. Та розповіла по це у своїй статті.
Звісно, про цей один із найдоступніших способів потрапити у країни Євросоюзу майже ніхто з наших громадян не чув і не знає. “Як таке може бути?!” — спитаєте ви. А ось як.
Я завжди уявляла собі кордон як якусь винятково захищену територію, до якої не можна навіть наблизитись, не те що перетнути. Наївна! Цей кордон виглядає радше як у дитячій грі в прикордонників…
…Івано-Франківська область, Верховинський район, гуцульське село Буркут. Це справжній край географії — далі дороги немає, за селом починаються непролазні хащі та стрімкий підйом, захований у вузькій ущелині поміж стрімких гір у верхів’ях Чорного Черемошу. Формально це село є на картах, але жителів тут немає, останні мешканці виїхали звідси майже десять років тому після страхітливої повені. Інколи сюди завертають на пікнік туристи. З українського боку — либонь, ще з радянських часів — стоять дерев’яні стовпці, подібні до тих, на яких вирощують квасолю, але замість стручків на них висять залишки заіржавілого обірваного колючого дроту, однак у багатьох місцях ні дроту, ні стовпців вже не залишилось. Жодних попереджувальних знаків — це ще Україна чи вже Румунія, сюди можна чи я вже попалась. Нічого не зрозуміло. Тому — йду далі.
Неодмінним атрибутом державного кордону є розмежувальна смуга, яка, власне, і слугує нейтральною територією, на яку суворо заборонено ступати. Її спеціально перекопують для того, щоб на ній залишалися сліди порушників державного кордону. Тут вона також є, але перекопана була, вочевидь, дуже давно і тепер скидається радше на широку биту польову дорогу, на якій важко розгледіти будь-які сліди…
Через кількадесят метрів, рухаючись дорогою-кордоном, праворуч від неї помічаю перші символи кордону — прикордонні стовпці: синьо-жовтий український та білий з румунським триколором. І от цей момент нелегального перетину кордону України настав!
У білий день, при свідках і під прицілом камер я минаю румунський стовп і, пройшовши кілька метрів, опиняюся на території сусідньої держави. То це і є кордон з країною — членом НАТО?! Важко повiрити, але так.
Бiльше нiяких перешкод — жодних парканiв, спостережних камер, протитанкових ровiв чи мiнних полiв — абсолютно нiщо не заважає менi повернути праворуч i спуститися гiрськими схилами в румунський Марамуреш. Ну а звiдти можна й далi — через Угорщину чи Сербiю вглиб ЄС, якщо, звiсно, пощастить.
Однак легкiсть, з якою була подолана, здавалося б, головна та найскладнiша перешкода на шляху до омрiяної мети, — надихає! Колись неподалiк кордону з українського боку вирувало бурхливе курортне життя. Рiч у тому, що вiд середини ХIХ столiття до початку Другої свiтової вiйни тут функцiонував вiдомий бальнеологiчний курорт iз джерелами лiкувальної мiнеральної води, який, до речi, був найвисокогiрнiший у країнi — понад 1000 метрiв над рiвнем моря. На початку минулого столiття в ньому навiть кiлька тижнiв лiкувалась Леся Українка, i саме тут її навiдував Iван Франко. Та пiсля вiйни радянська влада не стала вiдновлювати курорт, i село поступово занепало до теперiшнього стану.
А от що залишилося незмiнним iз часiв Лесi Українки та Iвана Франка, то це 35 кiлометрiв поганої дороги, яка веде сюди з траси Ворохта — Верховина через село Зелене, у якому розташоване КПП українських прикордонникiв. Так, вони тут є. Наприклад, щоб проїхати дорогою в напрямку Буркута, потрiбно отримати дозвiл на перебування в прикордоннiй смузi. За наявностi паспорта його отримати дуже швидко. Але якщо ви не в авто — не варто особливо хвилюватися. Навiть якщо немає паспорта, обiйти контрольний пункт можна запросто — сусiднiм хребтом через лiс. Ризик зустрiти прикордонника мiнiмальний.
Отож вiд Буркута до державного кордону — приблизно три кiлометри гiрськими стежками через лiс. Одразу попереджаю, що для успiшного досягнення поставленої мети найкраще пересуватися навпростець лiсом, так ви напевне нiкого не зустрiнете. I не забудьте топографiчну карту — з нею не заблукаєте навiть без провiдника. Приблизно за пiвтори години сходження лiсовими хащами опиняємося на полонинi, яка за сорок хвилин виведе вас на умовний державний кордон України. Умовний — бо лише на коротких вiдрiзках iз румунського боку де-не-де встановленi хрестовини з намотаним на них свiжим колючим дротом. Та їх легко обiйти або просто перелiзти — без ризику подряпатись чи порвати одяг.
Моя прогулянка нейтральною смугою тривала приблизно шiсть годин. I — жодного прикордонника, що румунського, що українського, якi б зустрiли мене, обшукали, перевiрили документи чи якось по-iншому вiдреагували на пересування по забороненiй територiї сторонньої особи! Але перетнути державний кордон i побачити живого прикордонника не входило в мої плани. Тому я сама вирiшила їх знайти.
…На схилi однiєї з гiр, по якiй проходить кордон, за кiлька сотень метрiв збоку стоїть неоковирна дерев’яна будiвля. Тут, як виявилось, i несуть службу нашi прикордонники. Власне, я про це дiзналася лише тодi, коли зазирнула всередину зi словами: “Як справи, хлопцi? Вам тут не нудно сидiти?” Треба вiддати належне — вартовi негайно, як побачили зайду, похапалися за свої АК i стали мене запитувати, чи є документи.
Прикордонниками виявилися мiсцевi хлопцi, якi служать за контрактом, i заступають на чергування раз на кiлька дiб. За їхнiми словами, ця дiлянка кордону найспокiйнiша — нiяких нелегалiв чи контрабандистiв.
“Он якi високi гори — до найближчого села в Румунiї двадцять кiлометрiв по горах. Нiхто тут не ходить”, — пояснюють.
Хоча, побачивши на власнi очi й випробувавши на собi, як легко можна перетнути кордон, я б не була такою спокiйною на мiсцi Державної прикордонної служби. Найцiкавiше, що, як я зрозумiла з почутого, у наших прикордонникiв навiть немає засобiв зв’язку.
…По обидва боки кордону аж до горизонту простягаються синi гори. З українського боку вони нижчi й пологiшi, з румунського — це вже високi скелi. Кажуть, що з живих iстот проходять без паспортiв через кордон з румунського боку лише ведмедi, яких там розвелося дуже багато. Але, як ми переконалися на собi, клишоногi — не єдинi гостi, якi можуть скористатися вiдкритим i безконтрольним державним кордоном. Звiсно, ми нiкого не закликаємо незаконно перетинати кордон України. Але принагiдно хочемо запитати в командування Державної прикордонної служби України: а дiйсно впевнено можна сказати, що кордони України — на замку?
Лариса Максимчук
Comments are closed.