Нині вона – радіоведуча, одна з найкращих ораторів у Франківську, а ще – приклад для інших. Два роки Христина вчиться ходити самостійно ходити – без підтримки. Щодня робить ще один крок до нового життя. Про біль і мотивацію вона знає все.
Пахати, а не скаржитися
До дев’яти років Христина Стефінів не ходила взагалі. Потім завдяки мамі потрошки почала ходити. Зізнається, що було дуже боляче. Тоді ходила тільки під руку – і це було дуже складно. А в березні цього року вперше пішла сама…
У Христини – ДЦП.
«Це – травма пологів, хвороба спазму і сильного перенапруження, – пояснює Стефінів. – Тому моє постійне завдання – розслабитися. Щоб підняти ногу, вмикається все тіло – аж до щелепи, і треба його вимикати, аби кожен м’яз виконував лише свою функцію. Для цього роблю розтяжки – найстрьомніший процес, бо м’язи позросталися спайками і тепер їх треба розділяти. Це боляче, але дає смак до життя і стимулює пахати, а не скаржитися».
Відправною точкою став непростий період у житті, коли вирішила – треба щось робити із собою.
«Моє ходіння не почалося з великого натхнення. Це була складна історія, – згадує Христина і додає, що подробиці – не для преси. – Та сьогодні я розумію, що тоді почався новий етап в моєму житті – я сама собі належу і хочу, щоб мене ніхто, ніколи і за жодних обставин більше не зачепив через мою фізичну особливість. А ще одним каталізатором стало те, що я почула – можу ходити».
Мама знайшла реабілітолога Лілію Войчишин, яка сказала, що Христина буде ходити. Вона взялася за роботу з дівчиною разом з іншим реабілітологом – Назарієм Фединяком, який пізніше продовжив тренування з Христиною.
«Ми легко зійшлися. Він почав експериментувати, залишатися зі мною довше, – згадує Христина. – Я стала тим його проектом, про який мріє кожен – людиною, яку він за два роки поставив на ноги. Назар єдиний вірив у мене на всі 100 %».
Каже, що реабілітація – складна і дороговартісна, тож не кожна сім’я може собі це дозволити. Згодом довелося шукати іншого реабілітолога і виявилося, що у Франківську катастрофічно бракує фахівців. Христина знайшла такого в Харкові.
Денис Красюк три місяці тому з особистих причин переїхав з Харкова до Франківська.
«Перейшла до нього, бо з першим тренером ми вже не встигали через розбіжності у графіках, – говорить Христина. – Денису – років 25, але досвіду має більше, бо в Харкові поставити людину у візку на ноги – звична справа. Займаюся з ним лише три місяці та ще звикаю – у нього жорсткий метод роботи».
Окрім цих двох, є й інші реабілітологи та невропатологи. Про Ярослава Криштафовича з дитячої неврології у лікарні на Коновальця Христина говорить з особливою любов’ю: той знає її з самого народження і підтримує дотепер.
Нині дівчина тренується шість днів на тиждень по дві години, рідше – три. Масаж, тренування, розтяжки. Каже, довше тіло просто не витримує біль. Субота – найважчий день, бо всі 1,5 години – це розтяжки.
«Щодня потрібно чомусь вчитися – правильно рухати тулубом, переносити вагу, піднімати ноги коліном вгору, не напружувати щелепу та спину, розслабляти руки. Вчора навчилася стояти ногами докупи, – хвалиться Христина. – Це дуже важко, бо центр ваги зміщується. Займатися треба регулярно. Без тренування – ломка. За п’ять днів стає важко керувати тілом».
Завжди була щаслива
У сім’ї Христина – найстарша. Їх у мами п’ятеро. Молодша сестричка Вітуся не говорить через дитячу травму. Дівчата дуже здружилися і майже весь час проводили разом. А ще є троє молодших дітей – їм дев’ять років, сім і три. З найменшим у Христини різниця – 22 роки. Каже, завдячує мамі за характер і віру в неї.
«Наша мама молода та інколи аж занадто сильна. Ніколи не давала мені відчути, що я неповноцінна, – розповідає дівчина. – Вона в мене найбільше вклала. Брала мене на руки, несла в садок, пізніше – в школу. В мене були найкращі суконки… Їй було 19 років, коли в неї на руках опинилися двоє дітей з інвалідністю. І вона відважилася після цього ще на трьох. Поставила нас на ноги і я їй за це дуже вдячна. Мама тоді мобілізувалася і не впала у відчай. А зараз у неї друга молодість, мала дитина їй пасує».
Зізнається, що завжди була щасливою, бо відчувала увагу і турботу батьків: «Тато мене страшенно любив і я навіть не одразу зрозуміла, що зі мною щось не так. Я була балувана і це лишилося в мені… Нині мене знають, я популярна, трошки зірка, люди мене підтримують».
Найменших братиків і сестричок Христина вибавила сама. Жартує, що тепер навіть на чужих дітей спрацьовує материнський рефлекс.
Заочно навчалась у Львові на журналіста, працювала у молодіжному франківському глянці «Move». На радіо «Західний полюс» прийшла ще на першому курсі. Вже тоді мала добре поставлений голос, бо навчалася дикції у центрі дитячої творчості, а також, приватно. Спочатку начитувала новини, потім разом з Женею Чичановським вела ранкове шоу «Є контакт!»
«Ми з Женею два роки відпрацювали в парі. Коли почула його, зрозуміла, що це ідеальний чоловічий голос, з яким хочу працювати, – згадує Стефінів. – Потім він пішов в музику, а я тепер сама і вже не хочу ніякої пари – вистачає гостей».
Оскільки Женя пішов з радіо, потрібно було робити ребрендинг ранкової програми. І в Христини виникла ідея шоу «Будьте здорові». Якраз тоді у неї почалася робота з реабілітологами й дівчина вирішила розповідати у своїй програмі, що і лікарі «можуть бути нормальні».
У квітні минулого року спробувала дати майстер-клас з риторики у громадському ресторані «Urban Space 100». Він виявився дуже успішним, прийшло багато людей, почула позитивні відгуки і те, що може навчати інших.
«А минулої неділі я була в Києві на жіночому фестивалі «Аніма», і там теж 20 хвилин після виступу мене не відпускали, – додає Христина. – Є хороший фідбек, тому розвиваюся в цьому все більше».
Супергероєм бути легше
Христина Стефінів визнає, що її історія трохи казкова, але себе не героїзує. Просто робить те, що мусить і не оглядається назад.
«Якщо гупнулася, я знаю як виплутатися. Це неприємно, але жалість тут найбільший ворог, – говорить дівчина. – Коли є фізична особливість, постійно намагаєшся її знівелювати. Незручно просити про допомогу – краще голову собі розіб’єш, ніж попросиш подати руку. Це така форма неприйняття себе. Легше бути супергероєм».
На своїй сторінці у Facebook веде такий-собі блог #standup_and_Go_Stephiniv – з англійської «вставай і йди, Стефінів». Публікує фото з тренувань, розповідає про свої досягнення, перші кроки й падіння. Буває, хлопці на вулиці пропонують допомогу чи запрошують на побачення.
Та зізнається, що пише на своїй сторінці, коли вже зовсім кепсько. Тоді допомагає підтримка читачів.
«Інколи хочеться понити і це – нормально, – говорить Христина. – Частіше ентузіазму немає, ніж він є. Все, що видно зовні – плоди моєї праці, а те, що всередині – краще, щоб видно не було. То особисте. Але я розумію, що перш за все я сама перед собою зобов’язана, бо вклала вже купу часу, зусиль і грошей. Тим більше, коли Бог дає мені знаки згори – людей і можливості. Тому все добре, просто треба пахати і виконувати свою роботу якнайкраще, якнайякісніше. Ось і весь рецепт успіху. Бо немає нічого неможливого – справді».
Comments are closed.