Франківчанка Лілія Звончук рік пропрацювала у засекреченому німецькому центрі для жінок, які постраждали від насильства. Каже, надивилась і наслухалась такого, що вже нічим її не здивуєш.
Тримати язика за зубами
Навесні цього року тендітна й страшенно позитивна Ліля Звончук повернулася до Івано-Франківська з Німеччини. Там рік працювала в незвичному соціальному центрі Frauenhaus, що дослівно перекладається – дім для жінок. Вона була там соцпрацівником та перекладачем, бо знає п’ять мов.
Розповідає, що подібні центри є в кожному німецькому місті. Вона працювала у місті, яке за розмірами подібне до Калуша.
Центр – звичайний особняк, розташований між десятками таких самих споруд. У всіх працівників підставні імена і підставне ім’я на поштовій скриньці. Також задля безпеки кожні п’ять років будинок орендують в іншому місці.
На першому поверсі було бюро, а на другому — близько сім кімнат з ваннами, кухнями. Там жили жінки, яких привозила поліція, й лише копи знали, де той центр.
Усе було настільки засекречено, що колеги між собою не мали права називати свої справжні імена. Все для того, аби жінки, коли потім вийдуть з центру, не могли про них розказати. Просто було чимало випадків, коли чоловіки шукали тих жінок і могли помститися соцпрацівникам.
«За моєю начальницею якось був «хвіст», — говорить Ліля. – Вона зателефонувала в поліцію, але все обійшлося».
За словами Лілі, у Львові також пробували зробити щось подібне. «Але українці не вміють тримати язика за зубами, – вважає дівчина. – Цього в нас не забереш. Я більш ніж упевнена, що ті німці, які жили поблизу нашого центру, знали про нього, але мовчали».
Чотири подушки
У Frauenhaus жінки отримують притулок, юридичну допомогу, якщо треба, могли отримати розлучення чи оформити соціальну допомогу. Також з ними працюють психологи.
«У нас було багато жінок, які потерпіли від насильства, зґвалтування, але найбільше вразила одна німка, – розповідає Ліля. – Замкнена, постійно дивилася в підлогу й ні на що не реагувала. Я думала, що з нею робили якісь страшні речі. А виявилося, що чоловік просто принижував її словами, мовляв, нерозумна, некрасива. Було дивно, що жінки, яких били, швидше відходили, ніж ця».
Серед підопічних центру були здебільшого німкені. Ще багато туркень, а також жінок зі Східної Європи. Ліля розповідає про українку – 40-річну вчительку, яка на сайті познайомилась з 70-річним німцем. Приїхала до нього, одружилися, наче все нормально, а потім той робив з нею, що хотів.
«Не витримала й утекла до нас, – говорить Ліля. – Той німець так усе закрутив, що навіть подав на неї в поліцію, ніби вона його б’є. Ми захищали її. Я перекладала ті всі жахливі збочення».
Також підопічними центру були жінки, які виходили з тюрем, бо нікуди податися. Жили там, поки шукали роботу. А мешкати в центрі жінки мають право стільки часу, скільки захочуть. Але без потреби там затримуватися, якщо тобі нічого не загрожує. Підопічних реєструють у спеціальному центрі на отримання соцдопомоги, де щомісяця вони отримують немалі гроші. Окремо держава допомагає платити за оренду житла, окремо за комуналку.
Ліля каже, трохи пожила серед німців і визначила для них теорію чотирьох подушок.
«Таке враження, що всі німці обв’язані чотирма подушками, – посміхається дівчина. – Українець втрачає роботу – все: не має, де жити, що їсти, і це нікого не хвилює. Він ніким не захищений. Він просто отримує потужний удар у чоло. Німець втрачає роботу – удар, але в нього є ті подушки. Держава виплачує 60% допомоги від зарплати. Якщо цих коштів не вистачає, аби оплачувати житло – тобі за нього платять. Медицина та середня освіта для безробітних також безкоштовні. Вони повністю захищені. Інколи мені здавалося, що їм просто нецікаво жити».
Народила на горищі
Дівчина зізнається, що слухати розповіді жінок, які пройшли справжнє пекло, — робота не з легких. «Жила в нас одна африканка, – пригадує Ліля. – Було тяжко, бо не знала ні слова німецькою, лише трохи англійську. Складно зрозуміти, що з нею трапилося. Врешті, розказала, що потрапила в сексуальне рабство й завагітніла від одного з клієнтів. Вона у нас і народила. Потім її перевели у вузькоспеціалізований центр, який працює з потерпілими від торгівлі людьми».
Та найжахливіша історію Ліля Звончук почула від жінки з якоїсь балканської країни. Та закохалася в араба і переїхала до Німеччини. «Через деякий час вона йому просто набридла, але чоловік не хотів її відпускати, а закрив на горищі, – розповідає дівчина. – Натомість водив до себе інших жінок. Там, на горищі, вона й народила. Сама, у жахливу спеку! Аж тоді чоловік їх із дитиною просто викинув на вулицю».
Одного разу Звончук їздила з колегами в поліцію за жінкою, яка примушували займатися проституцією. «Таких у центрі багато було, і це найнебезпечніший контингент, бо їх дійсно шукають, – говорить Ліля. – Моя колега якось вивозила одну з подібних жінок в інше місто, і це було дуже небезпечно. Вивозила досить далеко, у перуці, аби її не впізнали, не вирахували».
За словами Лілі, німецькі полісмени дуже людяні. «Спостерігала, як кремезні суворі дядьки з пістолетами, просто як з фільмів, гралися з маленькою дівчинкою, – згадує вона. — То була донька однієї жінки, за якою ми приїхали. Дитина розмальовувала їм обличчя, а полісмени її бавили».
За насилля над дружинами чоловіків у Німеччині просто штрафують. Сума досить велика, але це насилля ще треба довести в суді. За словами Лілі Звончук, у них було багато справ, де чоловіки залишилися непокараними.
Незабаром Ліля знову планує їхати до Німеччини. Цього разу — на навчання. Здобуватиме третю вищу освіту, яка буде пов’язана саме з соціальним напрямком.
P.S. Ви вже встигли порівняти життя нещасних німкень з долею українок? У нас буває ще гірше, на жаль. І подібних центрів на цілі області — обмаль. І які там, до дідька, подушки?
