Оці червневі дощі і трохи сильного сонця поміж ними. І півонії, які тепер уже майже неможливо втримати у шклі у прохолодних вологих кімнатах. Власне так приходить літо, в якому – як відомо – відбувається усе найважливіше, що має і може відбутися за цілий рік, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У часи мого дитинства стрибок від травня, який розморював класи липами і каштанами, що залазили у відкриті вікна, до червня називався практикою. Так, ніби решту часу належало теорії. Але про практику не рекомендували згадувати потому, вже на початку вересня, коли колір шкіри, волосся і очей дітей ставав зовсім іншим, як у дні обов’язкових червневих дощів. Практика ще не входила до матеріалу, котрий у вересні треба було подавати у вигляді твору-звіту про те, як я провів літо. Практика була чимось пренатальним. Спогади про неї не озвучувалися. Вони тихо ставали чимось таким, як денний сон, коли дитячий мозок засвоює все пережите вранці.
Невідомо, які закони керували цією лотереєю. Але доля укладала все так, що кожна школа у нашому місті мала своїх шефів серед промислових підприємств. Тобто, була підшефною. Не знаю, який інтерес від цього зв’язку мали школи, а який – промислові підприємства. Наша школа мала на той час непевну репутацію. З одного боку – одна з найкращих українських, певні традиції, спеціалізована, поглиблене вивчення німецької мови, вона приваблювала всілякі давні і нові націоналістичні родини, такий собі клуб безперспективних перспектив, діти дисидентів. З другого – під особливим наглядом, тавро неблагонадійності, майже енкаведистські вчительські кадри… І нашими шефами був спирто-горілчаний завод. Гігант міської промисловості, запорука виконання продовольчої програми.
У кожному разі, два червні – після шостого і після сьомого класів (нам було по 13 і 14 років) – ми відробляли місячну практику на спиртзаводі. Тоді його всі знали за запахом. Бо, залежно від напряму і сили вітру, місто накривали хвилі характерних запахів із шкірфірми, м’ясокомбінату, шоколадної фабрики або спиртзаводу. Треба зауважити, що спиртом не пахло. Пахло дріжджами, сильно, але непогано.
Кожного ранку ми приходили до заводу. Нас записували у реєстри і пропускали через прохідну. Завод вражав своєю індустріальною естетикою кінця дев’ятнадцятого – початку двадцятого століття. Височенні перегінні башти, якісь елеватори, цехи, подібні на львівський вокзал, загадкові повітряні трубопроводи, безліч хаотичних деревець і кущів, акуратні курилки, фонтанчики з питною водою. І автомати з газбулькою, в які не треба було кидати копійок, а просто натискати на кнопки.
Куди забирали дівчат, я не знаю досі. Хлопців вели на закапелки – до тарного цеху. Там ми пізнавали особливості комуністичної праці. Через задні залізні ворота до величезного ангару заїжджали вагони із фляшками. Фляшки були поскладані як снаряди або наступальні гранати. Два дроти обв’язували і стискали дванадцять фляшок. Їх був цілий вантажний вагон. Ми розвантажували його, складаючи стоси на нагрітий бетон спеціального перону. Потім переносили все у ангар, розрізали дроти і складали фляшки, мов чудесний дитячий конструктор, у кількаметрові куби, ряд за рядом, шар за шаром.
Нашою найбільшою розвагою було робити так званий бій, який був необхідний для статистики, а ми поводилися зі шклом надто акуратно. Ми брали кілька фляшок і кидали їх у вершину піраміди. Фляшки розбивалися і кавальчики шкла падали до дна кубу, творячи дивовижну медитативну музику. Нашим героєм був загорілий і лисий старий водій підйомника, який на своєму жовтому електрокарі з двома залізними бивнями гасав між шкляними кубами, час від часу зачіпаючи стійкі, але крихкі споруди. Нашим відкриттям була рання сієста – коли ще задовго до обідньої перерви п’яні від ранку дорослі робітники (ветерани праці, ударники, члени комсомольських і комуністичних бригад, летуни, шабашники і зальотчики) лягали поспати на величезному стосі особливої стружки, якою потім мали перекладати ящики з готовою продукцією. Часом ставався аврал. Не було кому розвантажити вагони з жовтим кристалічним тростяним цукром з Куби. Всі роздягалися до трусів, брали шуфлі, залазили у вагон і викидали цукор на купу. Пітні тіла обліплювали кристали. До них зліталися оси. Між пальцями босих ніг робився їдкий сироп. Потім на купи випадав червневий дощ. І калабані були солодкими.
Під кінець робочого дня усі робітники усіх цехів готувалися до того, щоби щось вкрасти і винести. На прохідній працював посилений контроль. Несли спирт у гумових причандаллях і пачки дріжджів, яких не було у вільному продажі. Щось у них забирали, щось лишали. Дріжджі з нашого заводу продавали підпільні спекулянти довкола базару.
Ми також навчилися красти. Але мудро, бо серед нас було кілька майбутніх медалістів і переможців республіканських олімпіад. Фестіна лєнте – казали вони, спіши помалу. Ми просто перекидали у траву і бузину через задній паркан дві-три в’язки фляшок. У цілком легальних пунктах прийому склотари фляшка коштувала дванадцять копійок. Навіть на кількох було досить. Так ми вивчали основи соціалістичної економіки. Роботяги зневажливо називали нас гнилою інтеліґенцією.
