Люди

Сергій Жадан: Внутрішній безвіз

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Якщо інтерес до європейських столиць у нас є беззаперечним, то як бути з інтересом до власної країни? Ми мало де були у межах своїх кордонів і досі погано знаємо самі себе, пише Сергій Жадан у своїй колонці на НВ.
Велика й найбільш недооцінена розкіш – подорожувати. Всі прочитані тобою книги, разом узяті, ніщо супроти особистого досвіду подорожування. Пафосно кажучи, жодна телевізійна картинка не здатна передати тобі запаху повітря над морським побережжям чи свіжість весняного ранку на якій-небудь паризькій вулиці. Все потрібно побачити самому, інакше так нічого й не зрозумієш. Побачивши, щоправда, теж можеш не зрозуміти. Але принаймні отримаєш шанс.

Тому природньою є потреба людини в перетині кордонів. І природнім є відчуття втіхи від отримання Україною безвізу. По-перше, геополітика й ідеологія: мовляв, ось воно – практичне втілення, європейського вибору українців, максимальне наближення європейських цінностей. Нарешті, думається, українці отримали змогу відкрити для себе світ, нарешті ми можемо почувати себе повноцінною й невід’ємною частиною єдиного європейського простору. Щоправда, скептики відразу ж ставлять питання – за які саме кошти наші співгромадяни можуть дозволити собі це практичне втілення. Але скептики завжди знайдуть за що вчепитись. Я справді думаю, що безвіз – крок важливий і стратегічний, що він так чи інакше буде впливати на суспільство – хоч геополітично, хоч туристично.

Натомість бентежить інший момент. Якщо інтерес до європейських столиць та ринків є загальним та беззаперечним, то як бути з інтересом до власної країни? Адже попри зростання внутрішнього туризму, що його можна спостерігати останніми роками, не залишає відчуття, що ми й далі надзвичайно погано знаємо самі себе.

Ну справді, що ховається за красивим терміном «внутрішній туризм»? Відвідини Києва та Львова на свята, поїздка в Одесу чи Карпати у відпустку. Натомість цілі регіони далі лишаються білими плямами, маловивченими й малозрозумілими. Та навіть бог із ним – із туризмом. Всі пам’ятають катастрофічну статистику, яка свідчила, що до війни більшість мешканців Донбасу не виїздили за межі своїх областей. І якби ж це стосувалось лише Донбасу…

Найгірше, що відсутність оцих ось реальних знань позначається потім саме на реальному житті. Скажімо, на виборах. Адже формування реальності так чи інакше випливає з наших про неї уявлень. Що доброго дало нашій країні все це виснажливе багаторічне протиставлення Сходу та Заходу, що ним із таким ентузіазмом займалися (та й займаються) наші політики, й до якого (що найбільш прикро) доволі часто долучаються й «пересічні» громадяни? Нічого не дало. Хіба що всій країні доводиться тепер вивчати топоніміку Донбасу з повідомлень штабу АТО. І, здавалося б, говорю тут цілком банальні та очевидні речі.

Якимось незбагненним чином саме речі банальні й очевидні, виявляється, потребують постійного повторення та прояснення. Оскільки постійно трапляється їздити різними містами та регіонами нашої фантастичної й зацикленої на собі батьківщини, то знаю, про що говорю. Західняки постійно питають про відмінності Сходу. Східняків неабияк цікавлять особливості Галичини. Іноді все завершується просто анекдотично. Скажімо: «Як ви взагалі змогли вивчити українську мову на Луганщині?».

Ми не знаємо одне одного, відповідно – викликаємо самі в себе недовіру та підозри. З незнання постає страх та внутрішні бар’єри. Побудовані власноруч бар’єри – зручний привід для протистояння. Тому, дорогі співвітчизники, відкриваймо свій внутрішній безвіз, відкриваймо свою країну. Вона може захоплювати й дивувати. Щоправда, для цього не треба боятись бути здивованим.

Я в цьому випадку пригадую історію, яку розповів начальник адміністрації в одному прифронтовому містечку на Луганщині. Влітку 2015-го вони відправляли дітей на відпочинок на Закарпаття. Деякі батьки боялись. Ну, традиційне: «Як там наші діти будуть поміж бандерівців?» Ну, але зважились. На вокзалі, проводжаючи дітей, начальник адміністрації сказав: «Ви ж там дивіться – не осоромте наш регіон». І запропонував заспівати національний гімн. Виявилось, що половина дітей слів не знають. З тим і поїхали. Повернулись захоплені й переповнені враженнями. Із захватом розповідали про те, що бачили, про те, як до них ставились. На наступний рік поїхали знову. Слова цього разу, що прикметно, знали всі.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.