У травмованих суспільствах всі усіх в чомусь підозрюють. Якщо ти щось кажеш, підозрюють, що тобі за це заплатили. Якщо мовчиш, то підозрюють, що це мовчання на чиюсь користь. Якщо ти когось хвалиш, виникає підозра, що не задарма. Якщо критикуєш, то підозрюють, що від глибоко затаєних заздрощів.
У травмованих суспільствах всі підпільники й партизани. І якщо ви зустрічаєте людину, котра говорить невиразно та погано артикулює слова, то це не завжди проблеми мовного апарату. Радше ваш співрозмовник підозрює, що ви його записуєте. Навіть давні знайомі напружуються, коли побачать на столі смартфон. Й відразу починають мурчати: «…та не те, аби ж, а то є таке…». Хоча сучасні гаджети здатні записувати розмову крізь кілька шарів тканини і дитячі перестороги насправді ні від чого не гарантують.
Страх попасти під підозру багатьох паралізує. Виважені люди все частіше уникають оціночних суджень та гострих тем. Намагаються не згадувати певні події та гнилими стежками обходять конфліктні ситуації. На тлі зляканого мовчання чути лише пустих горлопанів, котрі навіть у дружніх компаніях викрикують гасла, почуті у телевізорі, або ж переповідають базарні плітки, як спущену з неба істину.
В Україні параноїдальний «простір підозри» формує не лише приватні взаємини між людьми, але й публічне життя. Громада напружено вишукує підозрілих, широке мовлення до краю наповнене потоками реальних, напівреальних і нафантазованих компроматів.
Мова вже не йде про «репутаційні втрати». Мова йде про неозорі «репутаційні цвинтарі», за межами котрих опинилися хіба ті, хто нічого не робив і не мав власних переконань. Тих, хто сьогодні «в тренді», завтра також можуть запідозрити. І нема на те ради.
Не буде перебільшенням твердити: для руйнування громади, котра насичена підозрою, не треба ніякої гібридної війни. Така громада пожирає себе сама, знищуючі все, що не вписується в рамки найбанальніших понять і вчинків.
Адже паралельно з «простором підозри» формується «простір образи». Поряд з нами все більше тих, хто затаїв своє бачення ситуації та свої емоції. Все більше скривджених, що під маскою байдужості або приязні приховують спрагу до помсти. Десь під ґрунтом вуличних розмов і застільних бесід шкварчить розжарена маґма несприйняття. Прийде час — вона вийде назовні.
Найбільша біда у тому, що культивування підозр стає вигідним бізнесом. В Україні від давніх часів навчилися спекулювати на застарілих травмах, вміло роз’ятрюючи забуте, відновлюючи згаслі прокляття та струшуючи порохи з темних музейних експонатів.
Для «продавців підозр» настали золоті часи. Розчарована і травмована громада готова повірити у будь-які нісенітниці, оголосити месією чергового пройдисвіта, який співатиме тривожну і зрозумілу масам Пісню Підозри.
Кандидатів у її виконавці вже не бракує. Самозвані «експерти» та майстри супити брови не злізають з телевізійних бантів. Суспільство закривається для конструктивного діалогу й відкриває вуха назустріч тим, які й під власним ліжком знаходять якщо не рептилоїда, то засланого козачка.
І ллється до вух посполитих Пісня Підозри: «Зрада, зрада, нікому немає довіри». Хтось думає, що злютовані спільною підозрою спроможні чогось досягнути. Насправді ні, бо підозрюють ще й одне одного. Підозра перетворить їх на ворогів задовго до мети. Хоча, підозрюю, в заблуканих поміж підозр мети немає. Адже для того, щоби мати мету, треба довіряти хоча б тому, хто її формулює.
Comments are closed.