Мода як щоденна практика: говоримо про те, що і чому носять на українських вулицях та в інших публічних просторах, а зокрема, про моду на спортивний одяг, передає Громадське радіо.
Є стереотип, що людей із пострадянського простору можна впізнати за пістрявим одягом та блискітками. Як із цим тепер?
Це вже трохи змінилося. Але пострадянських людей дійсно можна впізнати за одягом. Навіть тих, які думають, що зробили все, щоб їх вже не впізнавали як пострадянських.
Перше, що я бачу, коли йду Києвом, — розсинхронізація. Я бачу великі соціальні прошарки, які живуть в різному часовому просторі. І цей простір диктує світоглядні речі. Це люди з різних світів. Ця «машина часу» і є питанням, яке мене найбільше цікавить, тому що в нас, як в країні і перехідної економіки, і перехідної ментальності, цей перехід вивчати найкраще, бо ми йдемо найдовше. Це яскрава картина для мене як для дослідника, але з огляду на реальне життя це трохи страшно.
Мені здається, всі суспільства проходять цю розсинхронізацію. Але одна з найважливіших функцій держави – синхронізувати, держава має бути тим інструктором, що йде позаду групи туристів, а тому вся група просувається єдиним темпом. Якщо завдання інструктора зробити так, щоб вся група в певний час дійшла до кінцевої точки маршруту, він має коригувати це. Але держава цього не робить. А одяг – це тільки вияв умовної хвороби або умовного здоров’я.
Наскільки стирається межа між певним економічним достатком? Чи можна на вулиці визначити багатша людина чи бідніша?
Всі хочуть ходити в джинсах-бойфрендах і взутті без підборів, але вони коштують різні гроші. Хто на цьому знається, бачить, що ці джинси коштують 1000 доларів, а ці – 20.
Вечірній і денний одяг: чи навчилися його розрізняти?
У світі є зворотна тенденція, умовно кажучи, smart-casual, створений універсальним, щоб його можна було кудись вдягнути вдень і ввечері та пристойно виглядати. В усьому світі «той самий вечірній одяг» стає трохи несучасним.
Десь років 8-9 тому в нас з’явилася нова генерація українців, які вже народилися за незалежності, вільніше себе почували в світі, знали мови. І з’явилася нова генерація дизайнерів, які вже були в задусі від гламуру, всього блиску та кольору. І в них була природня творча реакція – вони робили виключно чорні прості сукні. І це, мабуть, тренд, який я назвала український антигламур. Це більш-менш збіглося із трендом на інтелектуальну моду в Європі. Візуально здається, що наші українські дизайнери раптом прокинулися і стали такі ж самі сучасні. Але, якщо подивимось, що насправді відбувається, їхні чорні сукні були реакцією на наш власний український гламур і на нашу власну ситуацію. Коли минуло два-три роки і їм здалося, що вони поклали досить чорних суконь зверху леопарду, вони стали робити, що хочуть, як і усі.
Спортивний одяг на вулицях
Спортивний одяг сьогодні в світі переживає небувалий зліт. І це має певні підстави. Перше – ідея smart-casual, який хоче бути все більш зручним та повсякденним, до того домішується повсякчасний захват багатих білих сексуальністю чорношкірих. В нас нема цього дискурсу. Поява в нас молодих людей, які носять спортивний одяг, має інші підстави, хоча візуально виглядає такою ж самою.
Якщо спортивний одяг вдягає креативна директорка рекламної агенції, вона його носить, бо досі перебуває в боротьбі з гламуром, бо ця боротьба триває. Якщо ми говоримо про людей, які носять «абібас», то їх все менше і менше – це вже трохи антикварні люди і образи. Це історія глорифікації всього, що пов’язано з в’язницею, 90-ми і «владімірскім централом». І знову ж таки, це проблема держави, яка не надавала героїв, бо навіть цих люди знайшли самі собі на вулиці.
Comments are closed.