Відомий в Україні есеїст і перекладач із Чернівців Олександр Бойченко презентував у Франківську книжку польського письменника Марека Гласка «Красиві двадцятилітні». Відкривати сезон читань у дворі книгарні «Під Лиликом» прийшло багато шанувальників Бойченка. Поки на вулиці було видно, він читав переклад і ділився враженнями від книги. Далі презентація перейшла у неформальне спілкування, і «Репортер» розпитав письменника про труднощі перекладу, мовне питання і карту поляка.
— Олександре, про що книжка?
— Це автобіографічний роман, складений з різних фрагментів і написаний так, ніби це правда. Початком кожної історії і є правда, але далі починаються вигадки. Тобто коли Гласко каже, що він юнаком приїхав до Вроцлава на навчання, це правда. А коли розказує, що ходив у Вроцлаві з пістолетом і крав речі зі шкільної роздягалки, то це, просто кажучи, брехня. Вроцлавська міліція після того, як роман вийшов у Франції, перевіряла і слідів описаних злочинів не знайшла.
Сам Гласко для свого методу використовує визначення «правдивий вимисел». Але з іншого боку, в цьому вимислі багато правди про комуністичну Польщу, в якій Гласко більше не міг витримати, і про західний світ, куди виїхав, але так там і не прижився. У кожному разі книжка читається легко, вона дуже жива і в ній, як у житті, трагічне постійно переплітається з комічним.
— Нині в Україні видають все більше перекладів. Люди стали більше читати?
— Загалом це добрий знак. Ми читаємо все більше західної літератури в українських перекладах. От ще якби й наклади були такі, як в часи СРСР, і якби переклади завжди були добрі…
Але нема що нарікати, добрих теж з’являється дедалі більше. Проблема ось у чому. В Україні виросло не одне покоління людей, які ніби й знали світову літературу, принаймні ту, що була дозволена в радянські часи, але знали ми її переважно в російських перекладах. Зрештою, те саме стосується світового кінематографа. А світової філософії українською мовою майже не було. І відповідно класичні літературні чи філософські формули від Платона й Аристотеля до Джойса чи Умберто Еко звучали в наших головах російською. А мова ж накидає певний спосіб думання. І виходило, що про справи сімейно-побутові ми говорили рідною мовою, а коли треба було загнути щось таке мудре чи модне — тулили цитату російською. А мовне роздвоєння призводить до ментального.
Ми ж дотепер — народ із роздвоєною колективною свідомістю, що і є, на мою думку, основною причиною всіх наших бід. Перекладання світової класики — у широкому розумінні цього слова — тягне за собою засвоєння світового досвіду українською мовою і вміння говорити про власні найскладніші речі так, щоб потім і світ зміг нас зрозуміти.
— Тобто, є шанс, що це допоможе вирішити мовне питання?
— Не знаю, чи вирішиться воно найближчим часом на побутовому рівні. Але знаю, що перекладач працює на перспективу. Кожна книжка, перекладена українською, стає фактом української культури: творить контекст, починає впливати на інші книжки, які пишуться. В радянські часи українська мова вижила значною мірою завдяки роботі перекладачів. Майже нічого доброго українським письменникам цензура публікувати не дозволяла. Зате такі люди, як Рильський, Лукаш чи Кочур, перекладали світові шедеври і знаходили можливості використовувати в них мовні багатства, які могли просто зникнути в умовах тотальної русифікації.
— Наскільки вільно може почуватися перекладач, працюючи над книжкою? Цього року літературними колами пройшла ціла хвиля обговорень через вживання в перекладі роману «Маг» Джона Фаулза «непозбувної бентеги» та інших незвичних зворотів.
— Перекладач може почуватися настільки вільно, наскільки може. Я не прокоментую випадок з «Магом», бо не читав цього перекладу. Сама «непозбувна бентега» мені не здається поганим словосполученням, але не знаю, наскільки вона відповідає стилеві роману Фаулза.
Про себе можу сказати, що, перекладаючи попередню книжку, тобто аушвіцькі оповідання Тадеуша Боровського, я почувався скуто і мусив ретельно перевіряти кожне слово, бо не знав особисто світу концтаборів, про який пише автор. Натомість із Гласком цієї проблеми не було. Він пише про комуністичну Польщу, а я пам’ятаю СРСР. Там, де він використовує з пародійною метою мову польської пропаганди, я вставляв вирази з радянських газет і телебачення.
Тут важливішою є не дослівність, а впізнаваність. Польський читач впізнає у Гласка комуністичну Польщу, отже читач українського перекладу має впізнати комуністичну Україну. Немає універсального рецепту, як правильно перекладати. Щоразу треба шукати підхід до конкретного твору.
Загалом я дотримуюсь такого принципу: читач перекладу має отримати те саме, що й читач оригіналу. Якщо читачеві оригіналу стає 50 разів на книжку сумно і 50 разів смішно, то так має бути і з читачем перекладу. Якщо на такій-то сторінці оригіналу є мовна гра, якої я не можу передати, а в іншому місці її нема, але я бачу можливість її створити, то я так і роблю. Читач мого перекладу отримує більш-менш той самий результат, але в сумі, а не в кожному окремому рядку чи слові.
— Ви перекладаєте польські книжки, їздили до Польщі на стипендії. Чи можете пояснити повальне прагнення українців отримати карту поляка?
— Я сам міг би цілком законно отримати карту поляка, бо кілька років тому дістав відзнаку, як це називається польською — «Заслужони для культури польскєй». До того ж, бабця моєї дружини походила з Польщі, а вуйко й нині живе у Варшаві. Тож ми б могли обоє податися на ту карту. Але не подаємося.
Я не засуджую тих, хто це робить, хто отримує карту поляка або румунські чи угорські паспорти. Люди виживають, як вважають за потрібне. Значна частина населення України перебуває за межею бідності, важко таких людей закликати до патріотизму. Хоча є багато й інших, які просто мають будь-яку Україну в одному місці, хоч погану, хоч хорошу. Їх тим більше безглуздо до чогось закликати. Я й не закликаю. Просто вважаю, що в моєму випадку отримання цієї карти було б неправильним.
Я — за якнайглибшу і якнайширшу співпрацю українців з поляками, за діалог, примирення і дружбу. Але брати участь у цьому діалозі я можу саме як українець — зі своїми переконаннями й інтересами — а не як людина з незрозумілим статусом, яка сама не знає, де своє, а де чуже.
