Цього року Україна вперше на державному рівні відзначає День добровольця. Ця стаття – про тих, хто не чекав повістки з військкомату, а з власної волі пішов захищати свою країну.
Не за зарплату
З Юрієм Сергійчуком з позивним «Сирота» говоримо пізно ввечері телефоном – чоловік і зараз на передовій. Де саме, не каже, телефони так чи інакше «слухають», здавати позиції не можна.
Сергій родом з Волинської області. Близько місяця тому в зоні АТО відсвяткував 34-й день народження. Позивний отримав неспроста. У 13 років залишився круглим сиротою – мама померла, а батька й не знав. Потрапив до інтернату.
«Після інтернату перспективи невеликі, – каже Сергій. – Пішов служити в армію».
Знявши солдатські чоботи, чоловік подався на заробітки до Чехії. Що колись знову доведеться одягати військову форму, каже, навіть подумати не міг. За кордоном працював різноробочим. Почав обживатися в чужій країні. Навіть отримав дозвіл на постійне проживання. Та все змінилося у 2014-му.
«Після 11 років за кордоном повернувся в Україну. Приїхав, бо війна, – спокійно розповідає Юрій. – Хто, як не я? Поки не маю сім’ї, кинув роботу, приїхав захищати державу».
У військкоматі добровольців не брали. Знайомий розповів чоловіку про Добровольчий Український Корпус «Правий сектор». 2015 рік Юрій зустрічав уже в зоні АТО.
«Кажуть, в добровольчих батальйонах немає дисципліни. Якби її там не було, то й батальйони вже б розпались, – каже боєць. – Усе залежить від командира. Мені пощастило, я воював з Семеном. Батя все пояснив».
З лютого 2015-го Юрій у складі ДУКу пройшов бої під Опитним, в Пісках, Красногорівці, поблизу Донецького аеропорту й шахти Бутівка. Двічі був поранений, та все одно повертався на передову.
«Приїздив, бо там побратими. То вже справжні друзі. Знав, що їм важко, що потрібна допомога, – говорить Юрій. – Ми один за одного горою. Ми ж не за зарплату воюємо. Воюємо за справедливість. Навіть якщо хтось один залишається, то на допомогу прийдуть ще кілька».
Найскладніше, каже, пережити смерть побратимів. Таке не забувається. Найболючішою втратою, чоловік каже, була смерть Григорія Семанишина – Семена, Баті.
Нині Юрій Сергійчук – уже франківець. Шефство над ним взяла наша спілка добровольців АТО. Напередодні нового року чоловік отримав і дах над головою – квартиру в Івано-Франківську. А нещодавно побратими обрали його командиром тактичної групи одного з підрозділів.
Дівчата в АТО – не для залицянь
«Вважаю, що мені пощастило. Мені випала нагода поборотися за свою країну. Я не могла пропустити таку подію, – каже журналістка Наталія Коцкович. – Коли почалася війна, працювати спокійно не могла. Треба було їхати».
Взимку 2014-го дівчина змінила роботу в мирному Франківську на службу в полку «Азов» в зоні АТО. Їхала боротися з інформаційною війною.
«Це зараз усе очевидно, а тоді все лише починалося. Відеоматеріалів з передової майже не було, – говорить Наталя. – Треба було показати роботу наших військових. Показати Україні, світу, що це не громадянська війна, а війна проти країни-окупанта».
Наталя стала другою жінкою в лавах «Азову». Те, що дівчата в АТО потрібні не для залицянь, на початках довелося доводити мало не щодня – виїздами на позиції.
«Спершу мене не сприймали як жінку-вояка, як свого, – каже Коцкович. – Ситуація змінилася після наступу на Широкине. Він тривав п’ять днів. Я брала участь. Усі побачили мою поведінку. Під час наступу втратили близько 30 наших побратимів. Тоді для мене й почалася війна».
На Сході дівчина провоювала майже два роки. Каже, ні про що не шкодує, хоча побачила і пережила немало.
«Не зможу забути, як ходили з побратимом по Широкиному, чіпляли прапор України – так, щоб бачили терористи, вони стояли за 300 м від нас. А за кілька днів за таким ж заняттям побратима підстрелили, – розповідає Наталя. – Чи як їли черешні, почався обстріл, але ми не ховалися, бо це стало звичним, буденним явищем».
У вересні минулого року дівчина демобілізувалася. Нині працює у столиці, журналісткою «5 каналу».
«Не скажу, що я повернулася до звичного життя. Я почала жити новим, – говорить Наталя. – Оглядаючись назад, можу сказати, що життя до війни, під час і зараз – це три різних життя. Після демобілізації я стикнулася з усім, з чим стикається ветеран АТО: безгрошів’я, самотність, депресія. Щоби встати на ноги та адаптуватися, пройшла болючий і непростий шлях. Допомогла улюблена робота».
Час від часу вона думає про те, щоб знову поїхати в зону АТО. Тепер в якості лише журналіста.
