Зараз Леонід Морошан уже пересувається самостійно та навіть не шкутильгає. Він був на Майдані, сім місяців воював на Донбасі, а потім ще майже два роки лікувався. Побратими називали його Шаманом…
Брали тих, хто доїде живим
Родом 32-річний Леонід із Нивочина Богородчанського району. Під час Революції гідності був у сотні «Львівська брама». Після Майдану ще лікував барабанні перетинки та ногу, куди влетів осколок гранати.
У липні 2014-го пішов добровольцем у 128 гірсько-піхотну бригаду. Після місяця навчань потрапив у зону АТО. Спочатку – на третій лінії у Біловодську на Луганщині. Там, за словами Леоніда, була дорога з Росією, тож бійці мали допомагати прикордонникам зупиняти будь-які колони, які б ішли звідти. Потім – місяць у Станиці Луганській, блокпост «Сталінград».
«Там уже трохи жорсткіше, більше місяця, а після цього – Дебальцеве», – пригадує Леонід.
Потім 10-денна ротація – і знову Дебальцеве. Під час боїв 16 лютого 2015 року поранених серед українців було багато – на сотні, каже Морошан. Тоді дісталось і йому – осколки гранат у легенях, відкритий перелом ноги вище коліна.
«Я був у колоні, яка захищала бригаду, коли виходили з Дебальцева, – розповідає Леонід. – Ми рухалися останніми. Ситуація виникла безвихідна, оточення, тож командир відділення викликав вогонь на нас. Врятували мінометники. Своїм просто шедевральним обстрілом вони ще й дали півгодинну фору, аби ранених з позицій забрали у штаб».
Так Морошан разом з іншими пораненими опинився у бліндажі. Із техніки – один КамАЗ, інша техніка згоріла. Тому забрали не всіх.
«Неприємна ситуація, болюча, – згадує боєць. – Брали лише тих, хто точно міг живим доїхати до лікарні».
Загалом Леонід провоював сім місяців. Каже, коли вже звик, то все сприймалося буденно: бої, готування їжі, прання брудного одягу.
«Ніби все, чим жив до того, – хвилина, а там – тисяча років», – додає він.
На війні його звали Шаманом, бо мав із собою вервичку.
«Я – харизмат (євангельський рух у християнстві – Авт.), можу молитися по-різному, наприклад, у позі лотоса, – говорить Леонід. – Коли молився – казали, що шаманю. Але там молилися навіть ті, хто в Бога не вірив».
Через три шпиталі до Іспанії
Пораненого Леоніда доправили в Бахмут, тодішній Артемівськ. Там йому поставили апарат Ілізарова (для зрощування кісток при переломах), а в легені трубку – аби вивести осколки гранати. Потім швидкою відвезли до харківського шпиталю. Каже, медперсонал там ставився до нього жахливо.
У госпіталі, на нозі – апарат Ілізарова
«Лежав, кричав, що болить, а вони за два тижні нічого не зробили. Рани почали гноїтися, а їм усе одно – лежиш та й лежи. Добре, що мама приїхала, доглядала», – говорить Леонід.
Потім почали обдзвонювати волонтерів і його військовим літаком доправили до шпиталю у Вінниці. Там з ноги зняли апарат, зробили операцію, випрямили кістку й поставили велику пластину, яку волонтери дістали за 700 євро.
«Взагалі міг ногу втратити, – каже боєць. – Зараз нормально пересуваюся лише завдяки волонтерам».
З Вінниці його відпустили додому. Лежав, заново вчився ходити, бо м’язи атрофувалися.
Наприкінці 2015 року Леонід ще потрапив на реабілітацію до Іспанії, яку організувала «Армія SOS Murcia». Там йому теж зробили операцію.
«У нас зростили кістку, а там в іспанців робота була така, більш ювелірна – сухожилля, вени», – пояснює Морошан.
Якби волонтери не штовхали
Взимку 2016-го Леонід закінчив 5-тижневі курси з декоративної штукатурки у франківського художника Яреми Стецика. Тоді й почав розмальовувати стіни дитячого садка у рідному селі.
«З розвалом СРСР у Нивочині розвалився і садок. А дітей немало, десь 40. Оскільки я депутат сільради, то ми знайшли старе колгоспне приміщення. З нього почали робити садок», – говорить Леонід Морошан.
За його словами, спершу селяни скинулися грішми, закупили матеріали й почали робити ремонт. Потім громада написала проект розвитку та отримала ще фінансування від влади. Купили котел, меблі, встановили опалення. А сам Леонід малює на стінах їжачків, квіти, карту України тощо. Каже, зайнявся цим, бо більше нема кому.
[supsystic-slider id=487 position=”center”]
«У нас ніхто малювати не вміє, а я вчився на різьбяра, робив іконостаси. Після війни вже важко дошки тягати і стояти біля станків. Тож тепер по 5-10 годин на день малюю», – розповідає чоловік.
Наразі вже розмальовані коридор і гральна кімната. Ще залишився один коридор і дві спальні кімнати, але там поки не зробили ремонт.
Після війни Леонід Морошан знайшов і кохання. Вирішив вчити англійську, знайшов волонтерку, яка безкоштовно проводить уроки для бійців АТО. Спершу спілкувалися через Skype.
«А через три місяці зустрілися, подивились один на одного наживо. Ну й так закрутилося», – сміється він.
Одружилися 1 січня цього року. Інших дат не могли обрати, бо дружина постійно зайнята – веде англійську в школах у Солотвині та Яремчому.
За словами Леоніда, лише зараз, майже через два роки, він оговтався від війни:
«Багато кого вона доводить. Напевно, спився би, якщо б волонтери не штовхали. Була відраза до життя, а зараз уже попустило, звик».
