Років 15 тому їхав московським поїздом в компанії заробітчан. Бригада верталася на Різдво додому, наповнювала вагон будівельними запахами, ставила рекорди з розпивання міцного алкоголю та гомоніла про життя. Мене запросили до столу і я не відмовився.
Після чергової пляшки розмова звично сповзла на критику влади. Зрозуміло, що тоді ж пронеслися усі мітингові штампи на штиб «Кучму геть!». Я ж поцікавився, якої саме влади хотіли б хлопці. Ті подумали, трошки посперечались і колективно сформулювали: «Найкраще людям було за Брежнєва. Ото якби було так, як тоді, але щоб начальники усі були наші, а замість Леніна був Бандера».
Я запитав, чому за Брежнєва? Мені особисто та епоха запам’яталася як суцільна рутина, декорована червоними прапорами та концертами з Муслімом Магомаєвим. Але спогади (або ж родинно-племінні міфи) моїх попутників були іншими. Ані хвилини не сперечаючись, заробітчани відповіли: «Бо було що красти і давали красти. Магазинним хлібом свині годували». Ми випили за кращі часи.
В принципі, ця історія не потребує коментарів. Очевидно, що общинна свідомість горнеться до такої влади, котра закриває очі на незаконне збагачення, встановлює соціальну зрівнялівку та потурає клановим інстинктам.
Разом з тим, ми всі все одно йдемо до Європи. Вже не так зі щирого бажання, як з необхідності. Бо інший вибір ще бридкіший. Йдемо і тягнемо за собою рідного воза корупції. Бо ж без неї ніяк. Коли не вкрадеш, то й поваги не буде. Плюнуть люди і посміються.
Так діє соціальна піраміда у патріархальній громаді. На вершині начальство, нижче — попихачі. Отримані корупційні гроші розподіляються всіма рівнями у певних частках. Чим більша доля, тим частіше запрошують на весілля та бажають здоров’я. Все розраховано на тисячоліття і правителів муляє лише одне. Має бути той найнижчий базовий рівень, з якого на верхні плистиме бабло. А назад спускатимуть крихти з барського столу — субсидії та інші соціальні подачки.
Але база нині занепадає. Це вже не брежнєвська доба, коли раби у стойлах плодилися, розмножувалися, потихеньку крали та чекали на комунізм. Старі з рабів вже на пенсії або повмирали, молоді шлангують або ж емігрують. Тобто тікають від хазяїв. І немає ані кріпосного права, ані радянської паспортної системи, щоб їх зупинити. А зацікавити їх не мають вміння та й ресурсів.
Останнім часом верхні рівні української піраміди жили вже переважно на західні кредити. Узяті буцімто для реформ, для щастя отої бази. І розкрадених. Але тепер халява закінчується. З нижчих рівнів ледве капає. Тобто капає лише частині верхніх.
І для кланових «жирних котів» (а це приблизно 30 тисяч українських родин) залишився тільки один вихід. Встановити автократичну диктатуру, яка б вижала останні гроші з нижчих рівнів і забезпечила ще 5-7 років існування 30 тисяч гнізд паразитів. Хтось запитає: а що ж Європа? Та нічого, там люблять прогнозованих партнерів.
Comments are closed.