У неділю, 25 грудня, в Івано-Франківську в рамках фестивалю «Dream Space» відбулась зустріч з Тарасом Прохаськом. Письменник у компанії з арт-куратором фестивалю Євгеном Філатовим розмірковував про атмосферу міста, його простори та поразки.
«Репортер» розмову занотував. Далі говорить Прохасько.
Фото Чілла Палош
У Франківську мені подобається дуже багато місць. Я розумію, що мої вподобання не є абсолютно чистими. В тому сенсі, що вони пов’язані з певними приватними відчуттями і переживаннями. Я прожив у цьому місті 48 років, з них 45 я вже щось пам’ятаю. На кожному кроці в мене розставлені свої пригоди й різні речі. Я сприймаю це місто, як альбом приватних пережиттів.
Був у 1950-х чоловік у Радянському Союзі, який мав феноменальну пам’ять. Чоловік розповів, що в нього метод — він розставляє ті речі, які треба запам’ятати, на свої добре знані ландшафти, скажімо, на маршрут з дому на прогулянку. І він всюди по ньому ставить цифри чи факти, які треба зберегти в пам’яті. Коли потрібно згадати, він уявляє як проходить маршрутом.
Моє сприйняття Франківська є подібним. Коли я йду містом, то не можу не бачити тих пригод, людей, речей, які відбувалися зі мною та різними іншими особами. Для мене немає порожнього міста.
Для розуміння Івано-Франківська треба уявляти дуже чітку зонованість міста. Поділ на певні історично-архітектурні зони. В нас є кілька архітепічних речей. Скажімо, середмістя — те, що було колись у межах фортеці — це місто, яке виникло як Станіславів багато років тому і було дуже маленьким. Воно має свою структуру, свої особливості, хоча не збереглося надто багато давніх споруд, будинків.
Але, як казав Поль Вінцент, у Карпатах найголовнішу структуру задають плаї, дороги, стежки. І дійсно, структура Станіславова, не зважаючи на те, що змінюються будинки, стилі, залишається такою ж, якою вона була спланована ще тоді, коли закладалося місто. Розуміння, як працює просторова структура міста, нагадує розуміння принципу побудови Кубика Рубіка. Якщо зрозуміти просторову структуру, тоді стає зрозуміло, чим Франківськ є більш подібним на німецькі, європейські міста, ніж на інші українські. Структура була такою: Ратуша, квадрат площі Ринку, по дві вулиці в кожен бік, два ряди будинків. Дуже цінною вважаю розміщення духовної площі, нині — майдан Шептицького. Ця площа відділена від ринкової, де відбувалися страти і торгівля. По ній видно, що вона виглядає, як зала для урочистих речей. Такої просторової практики в інших містах практично немає.
Наступну лінію почали будувати в XIX столітті. Тоді будували досить вільно. Мандрівники, письменники писали про Станиславів у спогадах, що це місто, яке потопає в садках, в якому є маленькі вілли, а біля кожної вілли городчик чи садок. Зараз це можна побачити, якщо подивитися на мапу вулиць Гнатюка, Коперника, Павлика. Дуже вузенькі вулички, але між ними багато простору. Це містечко в садах дуже гарно передано на так званій Колонії.
З іншого боку, це стало великою поразкою для міста тепер. Бо вся ця вільна земля виказує бажання її забудувати. Вважаю, що найбільшою втратою нинішнього Франківська є вклинювання багатоповерхівок у ті місця, де були сади і зелені зони.
Важливо пам’ятати, що Франківськ в єдиний організм, яким ми бачимо його зараз, організувався лише у кінці XX століття.Софіївка, Княгинин були тоді ще окремими одиницями. На вулиці Вовчинецькій ще й сьогодні збереглися маленькі сільськоподібні, але дуже містові кам’янички.
З усіх цих таких різних територій складається Франківськ, який я люблю і приймаю. Не кажучи про те, що ще в моєму дитинстві з’явилися в місті такі цікаві речі, як промислові зони. Там мені й нині найбільше відчувається незмінність того міста, яким воно було.
Що мені бракує у Франківську? Звісно, я б хотів тут дві-три гори і тепле море. Разом з тим, я дуже реалістично дивлюсь на те, що відбувається. Знаєте, я часто бачив, як люди дуже довго роблять ремонт, особливо люди, які багато над тим працюють, працюють в Іспаніях, Росіях, всі гроші в ремонт вкладають. І починають придумувати, згадувати де вони що класного бачили. Басейни, зимові сади, джакузі…
Це виглядає в нас нонсенсом. Так і кожне місто характерне тим, чим воно характерне. Приносити щось зовсім інше з інших місць немає сенсу. Зараз такий час, що ми можемо до тих місць легко поїхати. Кожне місто має свою атмосферу. І мені найбільше сумно, що у гонитві за розбудовою міста, ми забули про те, що Станиславів завжди був затишним і спокійним. Ця атмосфера трошки наївної провінційності, але разом з тим самодостатності, втрачається. Мені б не хотілося, щоб тут робили копії, щоб приносили сюди Прагу чи шедеври з Іспанії. Хай буде збережена хоча б частково провінційна галицька архітектура, яка є дуже своєрідною, якої нема ніде в світі. Я розумію, що зараз є тенденція до розбудови міст, але потрібно хоча б не нищити історичну частину. Виносити забудову за її межі дуже легко і просто, так збережеться атмосфера міста.
Найбільший прагматизм полягає в тому, щоб утримувати деякі непрагматичні речі. Тобто потрібно знати, що коштує, у що варто вкладати, на чому не можна економити просто заради збереження мікрокосмосу.
На жаль, ми живемо в час розподілу капіталу після некапіталістичного періоду, тому дуже важко переконати когось не будувати, наприклад, на вулиці Шевченка, а поставити там лавочку. Ми вступили в період, коли повинні розуміти, що є тією цінністю, яка буде привабливою, яка буде нам усім душевно комфортною. Ми ще не звикли до таких речей, як психічна й візуальна гігієна. Не звикли до того, що людина має право мати гарний ландшафт перед очима. Я сподіваюся, що до цього з часом дійде. Тому зараз важливо не упустити момент, коли про Франківськ можна буде говорити не атмосферно.
Знаю кількох молодих архітекторів, які справді хочуть робити фантастичні речі — по-новому осмислювати життя тіла міста, розуміти, як воно має функціонувати, як зробити міські простори суспільними. Місто завжди відрізнялося тим, що було місцем відкритості життя. Місто має повернутися до того, щоб створювати території, як кворуми в античності, де можна було б бути добре разом. Місто має давати лагідну присутність серед інших.
Я бачу, як на новорічні свята тьма людей ходить туди-сюди по стометрівці. Це дуже добре, що вони ходять, але нема відчуття співжиття. Місто має давати більше нагоди на зібрання.
Зараз кілька таких місць залишилися, але вони дуже загнані в мікросередовища. Оптимальне майбутнє міста— зв’язокміж закритими мікросередовищами. Зараз ми наче живемо в паралельним містах. Є такі навіть мистецькі середовища в місті, які не перетинаються. Цих середовищ є дуже багато, і місто має дати їм можливість перетинатись.
