«Ми переїхали до Франківська, бо про це мріяв мій тато», — говорить Олеся Архіпова, уродженка міста Макіївка, що на Донеччині. Її батько, 58-річний боєць-доброволець Василь Архіпов, загинув у бою з терористами 23 травня 2014 року біля села Карлівка.
З татом. Доброволець батальйону «Донбас» Василь Архіпов загинув у бою з терористами 23 травня 2014 року
«Жити серед цих людей більше не можна»
З 21 листопада 2013 року всі розмови в їхній сім’ї зводились до ситуації в Україні та подій у Києві. Василь Архіпов весь час говорив про те, що хоче поїхати на Майдан, але після інфаркту мусив закінчити лікування.
«Події з 18 по 21 лютого ми переживали разом, майже постійно прикуті до телеекрану», — згадує Олеся.
Та коли здавалося, що все найгірше вже позаду, на Донбасі почалися проросійські мітинги. Бути українцем стало небезпечно.
«13 березня у Донецьку, на площі Леніна, проходив антивоєнний мітинг за єдність України, — розповідає Олеся. — Тато просив, щоб я туди не ходила. Звісно, я не послухала, але йому сказала, що йду з друзями гуляти. Справді, спершу не було нічого страшного — в нас лиш кидали петардами та яйцями — та коли я вже пішла, наших сильно побили, один хлопець загинув».
З цим прапором Олеся ходила на мітинги в Донецьку
Василь Архіпов дуже переживав, кілька разів ходив у військкомат, але там сказали, що пенсіонерів їм не треба. Тоді й вирішив записатись у добровольчий батальйон «Донбас».
«Він поїхав 17 квітня, — розповідає далі сестра загиблого Людмила. — Того дня ми пішли в церкву, хотіли замовити службу за всіма загиблими на Майдані, але нам відмовили. Сказали: невідомо, якої віри вони були…».
«Насправді ми не до кінця усвідомлювали, що почалася війна. Але знали, що жити серед цих людей більше не можна», — додає Олеся.
Тоді жінки вирішили поїхати по Україні, свідомо шукали місто, куди зможе переїхати сім’я.
«Коли ми у Франківську гуляли в парку Шевченка, зателефонував тато, хотів дізнатись, як у нас справи, — розповідає дівчина. — Ми йому сказали, що місто дуже сподобалось, а він: «Я б хотів там жити. Ми можемо переїхати, коли закінчиться війна. Або перебирайтеся вже, а я приїду до вас потім». Та, мабуть, тоді ці слова ніхто не сприйняв серйозно».
Кілька днів потому Олеся з тіткою поверталися додому в Макіївку.
«Ми ще були в потягу, коли в мене задзвонив телефон. Побачила, що на дисплеї вибило «тато» і скинула, щоб передзвонити. Але телефон задзвонив знову. Піднімаю слухавку і кажу: «Тату, я тобі зараз передзвоню», а там незнайомий голос говорить, що мій тато вбитий», — пригадує Олеся.
«Ми не повірили, — продовжує пані Людмила. — Той відморозок почав розпитувати, де ми живемо, тож подумали, що телефон вкрали і хочуть вивідати якусь інформацію. Потім уже з новин дізналися, що під Карлівкою дійсно був бій. Почали шукати номери побратимів Василя, вони нам і розповіли, що наші потрапили в засідку».
Тато веде по життю
Після похорону батька Олеся вже була впевнена, що переїде до Франківська. Якось проходила повз каси залізничного вокзалу та зайшла дізнатися, чи їздять ще потяги. Та одразу взяла квитки.
«При собі мала лише валізу й тисячу гривень, — розповідає Олеся. — Не знала, де буду жити, чим займатись… Спочатку звернулася в Центр допомоги переселенцям і почала активно шукати роботу. Вже на п’ятий день мені запропонували місце секретаря в обласній організації Товариства сприяння обороні України (ТСО). Потім волонтери допомогли зняти квартиру. Якщо чесно, я думаю, що мене тато досі веде по життю. Бо коли трапляються якісь незрозумілі ситуації — рішення приходить само».
Пізніше Олеся забрала до себе рідних. До Франківська переїхали її мама, брат з дружиною й тітка Люда. Не встигли забрати лише бабусю, яка не змогла пережити смерть сина.
Деякі родичі, звісно, залишились на Донеччині. Зокрема, дядько Олесі, молодший брат Василя Архіпова, активно підтримує так звану ДНР. Вони не спілкуються.
«У мене більше немає братів», — каже пані Людмила.
Д.О.М 4824
Ставши на ноги, Олеся Архіпова відчула потребу допомагати іншим. Через інтернет познайомилась з такими ж переселенцями і разом із ними створила громадську організацію «Д.О.М 4824», девіз якої: «Дій — обирай майбутнє!». Власне, з перших літер слогану і утворилася назва організації. Щодо цифр, то вони є посиланням на географічні координати Івано-Франківська — 48 широта і 24 довгота, якщо брати лише градуси.
Організація працює над соціальними проектами з допомоги вимушеним переселенцям адаптуватися в нове суспільство, а також намагається змінювати упереджене ставлення до них. Бо від цього не захищений ніхто.
«Я навіть сама стикнулася з такою проблемою, — зізнається Олеся. — У мене є сусідка, старша жінка, яка постійно ображає мене та моїх рідних, лише тому, що ми приїхали з Донеччини. Вискакує в під’їзд, кричить, що ми «москалі та сепаратисти, навіщо приїхали…». Вимагає, щоб «забиралися в свій Донецьк».
Та попри це, дівчина й надалі планує жити та будувати кар’єру в Івано-Франківську. Зараз вона паралельно здобуває другу вищу освіту в Українському Католицькому Університеті, де стала учасником магістерської програми управління неприбутковими організаціями.
До Макіївки Олеся Архіпова повертатися не збирається. Але після війни, каже, обов’язково поїде на батькову могилу, який залишається її янголом-охоронцем.
