Тарас Прохасько: Незмінність змінного

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

То, що називається поступом цивілізації, тримається на з’яві і доступності нових матеріалів. Так само, як у людському організмі все залежить не так від видимої будови функціональних деталей, а від швидкості і напряму біохімічних реакцій, які перетворюють інженерію органів у тривалу цінність, – цивілізаційні зміни залежать від синтезу нових речовин, які стають носіями неможливих досі властивостей.

Тож фундаментальна наука, а згодом і виробництво все нових здібностей матеріалів, помножена на масове ними користування, безпосередньо впливають не тільки на забезпечення щораз більшої кількості людей щораз легшим задоволенням незмінних базових потреб, але й на речі ментальні. Ментальна еволюція людства полягає у зміні сприйняття певного стандарту і ставлення до нього: якими особистими зусиллями можливо досягти більшого – стійкішого і різноманітнішого – комфорту. Який так чи інакше вимірюється ще й у змаганні з часом, кінечністю людського життя і уявною безкінечністю людської цивілізації.

У цьому сенсі українська ситуація є дуже заплутаною, а тому і цікавою. Впродовж чверті століття ми перебуваємо у химерній нерівновазі між реальним доступом до всіх можливостей ґлобальної цивілізації комфорту синтезованих матеріалів і новонародженим уявленням про необхідні стандарти того споживання, яке могло би бути, може бути, має бути, зобов’язане бути.

До того ж цей дисбаланс матеріального і ментального загострюється через дуже повільний вихід із найґрандіознішого експерименту за всю історію людства, в якому ми брали участь, – радянського комуністичного тоталітаризму. Тому наші вимогливі мрії про безболісний комфорт нагадують каліку після родової травми, якому підсувають роздивлятися каталоги найновіших фітнес-клубів, що відкрилися у його районі. Дуже важко усвідомити у такому разі, що тобі ця послуга ніколи не буде доступною. Важко прийняти це навіть тоді, коли знаєш, що твоє каліцтво не є перешкодою для того, щоби породити здорову дитину, яку колись відведеш на ті омріяні тренажери. Загалом важко зрозуміти, що не дочекаєшся у своєму житті того, що – за ментальним стандартом – належиться кожній особі.

Майже півстоліття я спостерігаю за змінами світу на прикладі маленького гірського закутку, в якому вперше запізнав, як виглядає світ. І перемінно переживаю дві протилежні реакції. Часом здається, що тут взагалі нічого не змінилося. Я впізнаю сьогодні і все те, що бачив сам, і все, що через чверть століття показував дітям, і воно було таким, як колись. Всі трави, межі, дерева, каміння, навіть води.

А іноді око і слух налаштовуються на особливо тривожне відчитування неповторних змін. Пов’язаних якраз із доступом до нових матеріалів. Вдосталь синтезованої їжі, різнобарвний дешевий одяг, засоби переміщення коло кожного дому, бездротова телефонія, розлога домашня аптечка, червоні і зелені плями металочерепиці, душові кабіни без системи каналізації, термобілизна і зручні черевики… Відповідно – безліч синтезованого сміття. Ще один момент, коли ментальність у хаосі. З ним доведеться жити доти, доки не встановиться якась рівновага. Добре, що разом із ростом прав споживача ростуть права особи. Цінність виробника епохи тоталітаризму перетворюється у цінність споживача нових речовин. Форма насильства відповідно принципово злагідніється.

Завдяки включеності у ґлобальні рухи можна собі не дозволяти багатьох зусиль, котрі ще недавно були необхідністю. Передовсім можна відмовитися від всеохопної залежності від вічних партнерів замкнутої екологічної системи. Нарешті можна не мати худоби. Цей момент – вирішальний у формуванні способу життя і мислення. Худоба – це то, що дозволяє вижити, не даючи жити. З худобою неможливо досягати стандартів нового часу. Коли ж нема худоби, то у цій місцевості втрачає сенс земля. Більше не потрібно цього сіна, цих трав. Ті клаптики, які так тяжко вироблялися і оброблялися, можуть тепер заростати навіть лісом.

Щодо лісу, то території, на яких не робиться ні фундаментальна наука, ні синтез нових матеріалів, мусять розплачуватися за споживання цих набутків тим, що мають, – старими надійними речовинами: деревиною, каменем, водою, людьми. І у цьому якраз нема ніяких змін. І тому у нас, слава Богу, знову з’явилося так багато коней.