Ігор Табанюк пройшов довгий шлях задля того, щоб сісти за штурвал літака. Коли вже це сталося – зрозумів, що ніколи не припинить літати. Чоловік активно працює над відродженням малої авіації в Коломиї, веде авіаційний гурток, є власником кількох легких літаків, підприємець.
Розповідь про шестиденну безвихідну ситуацію чоловіка на горі у делеких Гімалаях, який залишився на одинці із собою, про його силу духу та витримку. Історія про те, як мрія може подолати будь-які труднощі на шляху. Одкровення про життя пілота, парапланериста з Коломиї Ігоря Табанюка – читайте у розмові “Вежі“.
– Чи пам’ятате свій перший політ? Як це було?
– Так, це було у 1981-му році у аеродромі під Черніговом. Емоції переповнювали, оскільки я йшов до цього дуже важко. У 16 років, коли я закінчив школу, моєю мрією був вступ у Льотне училище. Коли я пробував поступати, дуже хвилювався, тому у мене був високий пульс. А коли пульс високий – літати заборонено. В наступному році відбулась така ж ситуація. Мені не вдавалося поступити декілька років поспіль. Я навіть не доходив до іспитів. Я подався на строкову службу і мені знову не вдалося, провалив на медичній комісії. Тоді у мене почали опускатися руки. Я пішов в Інженерне училище, де розповів свою історію, про те, що вже три роки не можу поступити в омріяне авіаційне. Так, завдяки доброму серцю медсестри, мені вдалося поступити. Тому, коли я вже вперше поступив, подумав: «Нарешті я це зробив, я переміг».
– Відтоді ви зрозуміли, що будете займатися цією справою надалі?
– Я ніколи й не думав про будь-що інше. Я закінчив музичну школу (скрипка, фортепіано), займався спортом (волейбол, біг), малював та робив багато іншого, проте з самого народження я розумів, що стану льотчиком. Мій батько теж був військовим пілотом. Я вдячний своїй мамі за те, що вона дозволила мені літати, не ставала на заваді, попри смерть батька у авіакатастрофі.
– Ви народилися на Сході. Як потрапили у Коломию?
– Мій батько родом із Вінниці, а мама з далекого Сходу. Батьки познайомилися у Фергані (місто на сході Узбекистану), де знаходився полк батька, у якому він служив. Мама навчалася у музичному училищі, вона хористка та співачка. Я народився у Фергані. Хотів бути льотчиком і поступив у Чернігівське авіаційне училище. По закінченню за розподілом я потрапив у Чортків, звідти у Мукачеве і тоді у Коломию. У Коломиї я пробув чотири роки, далі потрапив в Угорщину, згодом у Азербайджан. Пробувши в останньому місці рік, я намагався повернутись на Батьківщину. Написав рапорт, але мене не відпустили. Я аргументував тим, що маю квартиру у Коломиї, попросив дозволили мені служити там. В результаті, незважаючи на труднощі, у 1992-му році я потрапляю знову в Коломию, де почав службу і залишився жити. Мені дуже сподобалося це місто, тут мені комфортно.
– Ваш безпосередній спосіб пересування – літак?
– Насправді, якщо заглибитись, то ще у Радянські часи автомобілі були в одиниць. Тоді вважалось, що машина – це не транспорт, а примха. Ніхто й не мріяв про власний літак. Звісно, колись я фантазував про літак, малював у чернетці яким він має бути. Потім настав момент, коли я зіткнувся із бойовою авіацією і збагнув, що без цього вже не зможу. Я вирішив, щойно я зароблю гроші – куплю собі літак. Зараз розвиваю Коломийський аеродром власними силами. Настає той момент, коли ти розумієш, що літак – це зручно. Зараз літає чи не вся Європа. Багато держав менших за Україну мають велику кількість літаків. У Чехії от, якщо хлопцю виповнилося 18 років і у нього немає пілотних прав – він не чоловік. Це авіаційна держава, у якій зосереджено три виробника авіаційної техніки. В Україні існують два, але не дуже потужні, виробляють до 30-ти штук у рік. Ці літаки здебільшого транспортуються за кордон. Наші люди до цього ще не готові. Я чую багато нарікань на шум біля аеродрому, а в Європі за щастя жити біля аеродрому, бо це зручно, можна полетіти будь-куди, коли тобі потрібно. Настає час, коли літаки – це вид пересування, а не примха.
– Що потрібно для того, щоб стати пілотом?
– Сьогодні в Україні існують чотири чи п’ять авіаційних шкіл. Це приватні льотні школи і одна державна – Кіровоградська льотна академія. Насправді приватні школи випускають більше пілотів, аніж Академія. Спочатку вивчається теорія, потім проходження медичної перевірки та практичне навчання, яке займає 40 льотних годин і це найдорожча частина у навчанні. У нас воно вартує 200 доларів у годину, тобто все загалом коштуватиме близько 10-ти до 12-ти тисяч доларів. У Європі таке навчання дешевше.
– Розкажіть більше про пригоду в Гімалаях? Які у вас були емоції та думки, коли ви перебували наодинці на скалі без їжі, води та із хворим хребтом?
– Падіння відбувалась п’ять секунд, але за цей час пройшло багато думок. Гадаю, я тоді прийняв правильне рішення: не випускати запасний парашут. Після того, як я зачепився, подумав, що мені пощастило. Завжди кажу, що мій янгол-охоронець не білий, а чорний, тому що він працює немов шахтар – без перерви.
Спочатку я думав, що приїде рятувальна операція і мене врятують. Рацією я передав на базу про те, що трапилося. На початку я був спокійний, але коли наприкінці наступного дня стало зрозуміло, що група до мене не дійде – збагнув, що потрібно діяти, виживати. По-друге, щороку я вітаю свого старшого сина з Днем народження, а тут я не можу додзвонитись, через це мені було дуже прикро та соромно.
Найскладніше, що було – це біль у хребті. Я робив собі знеболюючі уколи, їх у мене було три штуки. Я був впевнений, що мене знайдуть, ця думка тримала, але коли вже 48 годин погана погода, коли ти ховаєшся від дощу, трусишся від холоду – впевненість зникає. Я розумів, що проживу 21 день без їжі, та без води до 10-ти днів. Я пив краплини води, проте обезводнення було дуже сильне. Моя голова працювала на виживання, також за весь час я відчував відповідальність перед дружиною, бо розумів, що вона мене шукає та хвилюється. Тільки одного разу було відчуття слабкості. Я почав хвилюватися про те, що буде якщо мене не знайдуть, чи не мені вистачить сил… Майнула погана думка: «Може краще впасти зі скали?», – але я одразу її відігнав, розумів, що не можна так думати, настановив себе на боротьбу. Після того, як мене знайшли, я по телефону поговорив із дружиною і заплакав.
– Чому так сталося? Що було причиною падіння?
– Повітряні потоки дуже залежать від нагріву повітря. Коли немає сонця та вітру – спокійно, але щойно нагрівається повітря – утворюються плями: десь світліші, десь темні. У темних нагрів більший, тому відбувається турбулентність, гальмування повітря. У мене стався захлест крила. Я проробив висхідну і потрапив на спадну.
– Здається, найважливіше в цей момент – це вгамування паніки…
– Безперечно, паніка – це найстрашніше. Вона вимикає моторику та розум. Тренувати це, напевно, неможливо. Тільки глибоке знання для всіх цих процесів дозволяють оволодіти собою, приймати правильні рішення.
– Ви займаєтеся розвитком Коломийського аеродрому. Що мотивує вас робити таку справу?
– Гадаю, причиною є любов до авіації. Спостерігаючи, що у всіх регіонах розвивається ця справа, я розумію, що в цьому є необхідність, за цим майбутнє. А ще я розумію, якщо не я, то ніхто.
– Як вдається повз життєві негаразди, пов’язані з авіацією, продовжувати літати?
– Важких випадків дійсно багато. Я сам перевертався на літаку, сідав на посадку без двигуна, у мене загинув син та й ситуація у Гімалаях. Нібито ці речі мали б мене зупинити, але продовжую літати, не можу без цієї справи.
