Тарас Прохасько: Нема страшніших від мадярів

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

А тета Міра, яка вивчала різні країни і народи за військовими, котрі приходили одні за одними на її маленький дитячий плацдарм у першу велику війну, казала, що нема страшніших від мадярів. Вони – хоч і були частинами нашої великої австрійської армії – поводилися, мов осатанілі. Вішали (це був їхній улюблений спосіб комунікації з нещасними галицькими селянами) у садах і біля церков за найменшу підозру у шпигунстві чи русофільстві. Брали дівчат ґвалтом, а священиків публічно шмагали нагайками.

А мій дідо, її брат, вже наприкінці п’ятдесятих їздив на воду до Закарпаття. Ходив у чорній беретці і білому плащі. Тамтешні мадяри сприймали його за свого, чемно вітаючись угорською.

А інший мій дідо у листопаді 1956, щойно повернувшись із сибірських лаґерів, вискочив із-за столу, довкола якого родина святкувала повернення племінника з військової акції у Будапешті, коли той виголосив тост за перемогу радянської зброї над угорською контрреволюцією.

А я колись був у Мукачевому. У каварні з апаратом «Тиса» до мене підійшов мукачівський мадяр. І запросив до себе додому. Він хотів вранці випити, але боявся тата, який казав, що починати пити треба по обіді. Він вигадав файний хід – я, мовляв, є його другом з України, з Франківська. Тож не випити з таким гостем не мож. Врешті до нас приєднався старий тато. Питав, чи я не росіянин. Бо йому це було би не цілком приємно. І розповів, чому. У 1944 році ціле відділення радянських солдатів прийшло до їхнього дому. Якраз був листопад, і на подвір’ї у басейні робилося вино. Солдати пили його так, що один зісковзнувся у посудину і там втопився. Довелося  усе вино вилляти. А це ж був чудесний урожай гарячого року.

А тисячу років тому дивне плем’я мадярів перейшло через Карпати і, розітнувши цілість місцевих слов’ян, зайняло прекрасну Паннонію. Вони різали страшно. І їх також. У них є такий переказ, що якось вирубали усіх їхніх дітей і жінок.

А потому вони поширили свою владу на єдину колись Словаччину і Словенію. І на Карпатію. І на Галичину.

А карпаторосів вони тримали кілька століть. І русини за весь цей час не щезли, лиш зробилися українцями.

А вони справді страшні. Вони єдині (бо навіть серби вже здалися), хто був спроможнім захистити свою рідну Європу від турків.

А Мар’яна навчила нас багатьом словам, без яких тяжко зрозуміти українську. Левеш, барацки, кутьо, мачка, папрікаш, шонка, нем ту дом, човколом, варош, папучі, парадічки, піцібобо, шов гар, палєнка, шіші врешті решт.

А її діда у листопаді 1956 року застрелив радянський офіцер, налякавшись розмови угорською.

А  ми майже нічого про них не знаємо. А вони так близько від нас. І ми так близько від них. Без них наша історія була би зовсім іншою. Без них нам не доведеться жити, навіть не люблячи, боячись, ненавидячи. Це ж наше дзеркало. Химерний люд з великою історією, мова якого нікому в цих краях не зрозуміла.