14 жовтня ми уже вдруге відзначатимемо День захисника України. Знову буде багато офіціозу та пафосу, вітань від чиновників та нагороджень на камеру. Разом із тим буде багато випробуваної війною дружби, тихого «а, пам’ятаєш…» і «давай за тих, хто…». За два з половиною роки через війну пройшли тисячі. Ті захисники – вони ось тут, зовсім поруч. Кожен зі своєю історією, у кожного війна щось забрала, а щось і дала… Як воно – жити після війни?
Життя починається знов
«Віталій Астаф’єв – демобілізований боєць 128-ї бригади», – представляється худорлявий, трохи сивий чоловік. Був мобілізований під час третьої хвилі, у лютому 2015-го виходив з Дебальцевого, демобілізований у вересні. Потім на півроку пішов на контракт, повернувся до Франківська зовсім недавно – 3 жовтня.
Чому вернувся в АТО?
«Я коли приїхав, став на біржу, толком роботи не було, – розказує Віталій. – Пропонували, але… От у мене артроз ніг, на стоячу, на радіозаводі, не пішов, в мене жінка там працює, знаю, що це таке, пропонували йти плиточником у роддом – зарплата мала. Перші півроку посидів, подумав і вирішив іти на контракт».
Дружина з ним з півмісяця не розмовляла. Спершу думала, що він жартує, а повірила вже в останні два дні, коли зібрав усі документи. Дзвонив з «учебки», то могла трубку не брати, або говорила: «Що хочеш? Підписався, то сиди».
«Певна річ, що була не рада, за той рік, що ти служив, добре наїлася того всього», – докидає його друг Микола Волков.
Вони разом служили у 128-й. Ну а Миколу добре знаємо ми – ще не так давно він був журналістом «Репортера».
Перші два з половиною тижні був на Яворівському полігоні, продовжує Віталій, а потім одразу в бригаду – під Донецьк.
«Людей дуже не стає, набрали на контракт багато дітей, жінок, на позиціях нема кому стояти. Дуже багато вертається аватарів (п’яничок – Авт.), роботи в селах нема, а тут сім тисяч платять, а якщо на першій лінії стоїш – ще плюс чотири. Вони таку суму ніколи в житті не бачили», – зітхає Віталій Астаф’єв.
Чи пішов би знову на контракт – однозначно ні. Усе полягає в колективі та командирі. Тим хлопцям, з якими служив у 2015-му, міг довірити життя, а тут… «Контракт» лишився хіба як жартівливий аргумент у сімейних суперечках.
«Щось не так, і я вже йду на контракт, – жартує Віталій. – От вернувся і нічого не хочеться, просто посидіти вдома, онук вимотує сильно, йому чотири, то водити в садок його маю лиш я, увечері гратися – лише зі мною».
Війна багато чого змінює, додає Микола Волков. Починаєш цінити якісь прості життєві радощі, просто з дружиною кіно подивитися, чи «з цим хлопакою на пиво чи каву піти», киває на Віталія. Сам Микола теж багато чого змінив.
«Для початку – роботу, навіть вантажником попрацював півтора місяці, зараз у прес-службі та фрілансом займаюся, – каже він. – Хотілося більше спокою та менше людей навколо. Одружився, нарешті, з коханою».
Чоловіки кажуть, в їхніх побратимів життя склалося дуже по-різному. Є такі, що зламалися – не можуть пережити те все, роботу знайти. Але є і й такі, що змінили все кардинально.
«Двоє наших пішли служити у ВСП, це типу армійська міліція, то вже так хлопці міцно своє життя з армією пов’язали, – розказує Микола Волков. – Ще один побратим, Сергій, був дуже сильно поранений, а зараз свою справу почав, відкрив пивний бар на Вовчинецькій. А Коля Дземан взагалі – сільським головою став».
З Миколою Дземаном, сільським головою Долини, що на Тлумаччині, ми зв’язалися телефоном. Говорить чітко, діловито, каже, коли мобілізовувався, то працював секретарем сільради, а вернувся – вирішив, що треба щось у селі міняти, бо нічого не робиться. На виборах переміг з величезним відривом – десь у 90 %. Суперником був попередній голова. Чи зіграв йому на руку статус атовця?
«Не думаю, – каже Дземан. – Й до того люди мене знали як відповідального, працьовитого».
Жартує, ніби й зараз не скаржаться. За рік почали побудову вуличного водогону, встановили три зупинки з металопрофілю, розширили шкільний майданчик, роблять світло у селі…
«Залучили до місцевого бюджету понад 250 тис грн, винайшов ці гроші, можна сказати, з тіні», – говорить Микола.
Чи помагає йому в роботі досвід АТО? Звісно, так, каже Дземан: «Я став рішучіший, чи що. Мені не заперечують. От, збираю депутатів і кажу – нині ріжемо гілля дерев, які стирчать з-за парканів і заважають їхати автобусу. І ніхто не заперечує – ні депутати, ні власники тих дерев».
Перевірені люди
Усіх наших героїв мобілізували під час третьої хвилі – у серпні 2014. У секретаря сільради Дземана синові тоді ледь виповнився рочок. Астаф’єв – ще з травня ходив у військкомат за повісткою. Спокійний Волков в житті не міг подумати, що потрапить в АТО, просто отримав повістку і пішов.
В Мукачеве, де штаб 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, їхали одним автобусом. Познайомилися вже там.
«Нас вишикували на плацу, сказали, що вже десята вечора, і нині ніхто нами займатися не буде, місць у казармах нема, ночуйте на вулиці, – пригадує Волков. – Почали якось розбиратися по групках, що в кого їсти є…».
«Ми, коли були в Мукачевому, то з моїм сусідом по під’їзду Русланом Гончаром (а познайомилися вже у військкоматі) одразу запримітили Колю, вирішили, беремо над ним шефство, бо пропаде. Він же не такий був, як зараз. А шкода, бо наш, франківський», – сміється Віталій.
«Всяке було, – додає Микола, – і важко, і сварилися, спайка була така, що ого! Зараз згадуємо зі сміхом. Добре, що зі сміхом».
Головне – там у них появилися друзі, перевірені війною. Кажуть, навіть дивно, що з їхньої «франківської компанії» всі вернулися живі, є поранені, і то дуже важко, але живі.
«Якось так повезло», – знизує плечима Астаф’єв.
Звісно, всі вони спілкуються. Є в них дві дати, коли збираються у примусовому порядку. Перша, 18 лютого – день виходу з Дебальцевого. Хлопці називають його другим днем народження.
«Трохи святкуємо, трохи поминаємо, – каже Віталій. – От, Коля пішки виходив, а я – на останній техніці. Ми навіть не знали, де колона, зв’язку не було. Коли добралися до штабу – нікого, на рембазі – нікого, але є зв’язок. Сказали, що наші вже в Артемівську. Стали пробиватися – полями, під обстрілами. Після нас техніка вже не виходила».
По можливості стараються їздити на могили до загиблих. Хоча хлопці їхні з усієї України: Київщини, Черкащини, Закарпаття, Маріуполя…
«От, до Мар’яна Козака 3 серпня їздили на річницю, він з Львівщини, – зітхає Волков. – Зідзвонилися з мамою, вдовою, для них це приємно».
Разом святкують і радісні події.
«18 лютого ми з дружиною розписувалися, то кликали хлопців на свято, – каже Астаф’єв. – Через два тижні у Колі було весілля, теж з’їжджалися всі. Відпочиваємо разом, жінки вже дружать, як треба меблі перенести, то кличемо один одного».
Просто захисник
Друга дата, на яку хлопці обов’язково збираються разом, – 14 жовтня. Кажуть, уже провели попередній обдзвін і всі попереджені – нічого не планувати. На те, що покличуть на якісь офіційні урочистості, не розраховують.
«Минулого року на 14 число нас нікуди не кликали, – говорить Віталій Астаф’єв. – Зате воєнкоматчиків там усіх нагороджували… усе, як належить».
Але їм того офіціозу й не дуже треба. Як сказав той же Віталій: «От, я маю людину, яка мене ніколи не підводила і не підведе. Є сім’я, є друзі, що ще треба?». Та й зі статусом своїм вони не носяться, якось не зручно.
«Я особисто не люблю комусь казати, що був в АТО, – розказує Волков. – Бо дуже часто ти бачиш по очах людини, що вона після цього починає ставитися з настороженістю».
Що вони самі розуміють під словами «захисник України»?
«Я колись вважав, що Західна Україна найпатріотичніша, а виявив для себе, що дуже багато патріотів є навіть у Донецькій і Луганській областях, у нас були звідти хлопці, – каже Віталій. – Захисник – це той, хто зробить усе, аби ця війна не добралася до його сім’ї».
«Воно гарно звучить, але по факту ми там стояли один за одного, – спокійно уточнює Микола Волков. – А якщо ми стоїмо один за одного, то виконуємо бойові задачі, тож і за сім’ї свої стоїмо, і за всіх інших».
