Українці — одна з найосвіченіших націй у світі. Наша Вікіпедія розвивається динамічніше за своїх мовних сестер, так само швидко в країні зростає і використання інтернету. Але що дійсно вражає — за всіх цих показників ми відмовляємо нашому мозку в праві побачити за деревами ліс.
Свіжий приклад — скандал навколо квартир депутатів Сергія Лещенка та Світлани Заліщук. Історія подається як відкриття року: виявляється, наші борці з корупцією самі корумповані!
На ці гучні заяви хочеться відповісти питанням: а хто в Україні не корумпований? Два з половиною роки тому я працював у комісії з виборів директора Антикорупційного бюро. До фіналу дійшли чотири кандидати. На заключному етапі з’ясувалося, що мій особистий фаворит (він звучав краще і переконливіше говорив) складав свою декларацію чотири рази: то він нібито забув вписати ще один будинок, то ще одну ділянку, то ще одну машину. Після цього я вже нічому не дивуюся.
Корупція — наш стиль життя. Є дослідження, що показують: серед колишніх комуністичних країн корупція нижча у тих, що були частиною Габсбурзької, а не Російської імперії. Хоча це правило не поширюється на мою рідну Галичину. Вона вражена з голови до ніг. Як каже владика Борис Ґудзяк: “Хто у нас не святить паски і не дає щодня хабара?”
Навіть більше: наша корупційна кількість переросла в якість. За словами Джорджа Сороса, українці досягли майже неможливого — навіть хабарництво змогли зробити нечесним.
Я не буду з’ясовувати, чому корупція так глибоко в’їлася в нашу шкіру. Бракує конкретних досліджень, а без них спекулювати на цю тему не хочеться. Підкреслю лише одне: ціна корупції для нас дуже висока. Це наша бідність. Бідність, яка вимірюється тривалістю життя. Показник якої надзвичайно низький, особливо серед чоловіків, що живуть в середньому на 10 років менше, ніж середньостатистичний європеєць.
Це все банальні приклади. Але їх варто повторювати. Інакше ми не зрозуміємо масштабів національної катастрофи. Бо якщо б зрозуміли, то Юлія Тимошенко, “хрещена мати” української корупції, не лідирувала б зараз у соціологічних опитуваннях як кандидат у майбутні президенти. А ми не атакували б Лещенка та Заліщук тільки за те, що кожен день робить кожен з нас: намагається заробити або утримати гроші не зовсім прозорим шляхом. Лещенка й Заліщук потрібно оцінювати не за тим, чим вони схожі на нас (адже ми всі корумповані), а за тим, чим вони відрізняються від нас, намагаючись організувати політичний антикорупційний тиск “знизу”.
Але навіть якби Лещенко і Заліщук виявилися корумпованими, як і мій фаворит на посаду директора Антикорупційного бюро, боротьбу з корупцією потрібно починати не з них. А з вищих ешелонів влади — президента і його оточення. Слова, які приписують Лі Куан Ю, зараз в Україні знають майже всі: “Почавши боротися з корупцією, насамперед ув’язніть трьох друзів. Ви знаєте, за що, і вони знають, за що”. Петро Порошенко, представляючи в червні 2014‑го тоді ще нового генпрокурора Віталія Ярему, навіть назвав цю цитату своєю улюбленою. Відтоді країна застигла в очікуванні трьох ув’язнених друзів. Поки не побачу хоча б одного з них, не повірю, що у нас почалася боротьба з корупцією.
У цієї колонки немає кінця. І бути за визначенням не може. Бо справжня боротьба із корупцією у нас зараз тільки може початися. Доказ — суспільні настрої, що ставлять антикорупційну реформу пріоритетом №1 для влади. А тому кожен, хто дереться нагору, просто зобов’язаний реагувати на ці настрої.
У зв’язку з цим у мене лише одна надія, дуже скромна. Надія на те, що, як казав Черчілль, це ще не кінець і навіть не початок кінця, а кінець початку. За умови, звісно, що ми не дамо ввести себе в оману, перемикаючи увагу з боротьби проти корупції на боротьбу з борцями проти корупції.
Comments are closed.