Назар Кішак родом із Делятина. У свої 23 роки він уже чимало пережив, що таке війна, знає не з книжок і не з інтернету. Спершу був добровольцем «Айдару», а зараз служить у штурмовому взводі батальйону «Івано-Франківськ».
Із семи років Назар займався тайським боксом, потім виступав на професійній арені, навіть заснував власний спортклуб. Та коли почалася війна, не зміг залишитися осторонь. Почав займатися волонтерством, а потім зрозумів — мусить воювати.
«В мене є знайомі в Іспанії, які допомагали фінансами, — говорить Назар Кішак. — За ті гроші ми шили для хлопців форму. Також збирали продукти, які потім відвозили на схід. Після однієї з тих поїздок я й вирішив залишитися на фронті».
Далі були чотири місяці у добровольчому батальйону «Айдар». Коли ж Назар дізнався, що в Івано-Франківську формується батальйон при УМВС, то вирішив, що хоче воювати саме в його складі.
«За великим рахунком мені нема різниці, в якому батальйоні воювати, я Україну не ділю, — каже він. — Просто в «Івано-Франківську» ми маємо, чим захищати державу, а в «Айдарі» мали тільки те, що «віджали» у сепаратистів. Тут реально краще забезпечення і є якась стабільність».
Перед тим як відправитись на схід, батальйон «Івано-Франківськ» пройшов місячний курс бойової підготовки. Назар добре володів зброєю, бо часто брав участь у вишкільних таборах УНА-УНСО, та й служба в «Айдарі», звісно, не пройшла безслідно. Але серед бійців були й такі, що навіть не тримали зброю в руках. Однак війна навчила всього.
Про те, що він служить, рідні не знали. Назар сказав, що їде в Польщу — на збори перед чемпіонатом Європи з боїв без правил. Такі там проводяться щороку. Аби мама не хвилювалася, пообіцяв їй телефонувати раз на тиждень.
Першим дізнався старший брат Назара — Роман. Він кинув роботу на залізниці, де працював маневровим диспетчером, і теж вступив до батальйону «Івано-Франківськ». З того часу їздять на схід разом.
«Якось посеред ночі телефонує мама і питає: «Як там Польща?», — посміхаючись, згадує Назар. — Кажу: «Мам, та все нормально, я завтра тобі передзвоню». А вона говорить, що мене по телевізору показували. То якраз був період, коли почалися бойові дії в секторі «М», вже за Маріуполем. Тоді приїхала знімальна група «Галичини» і показали нас на ротації. А зранку мама дізналась, що й брат зі мною. Плакала, дзвонила по двадцять разів на день».
Враження від Маріуполя, де зараз проходять службу бійці, в Назара неоднозначні. Каже, коли приїхав вперше, то хотілося просто скинути на місто бомбу, бо люди самі не могли визначитись, в якій країні хочуть жити. Одні підтримують ДНР і називають наших карателями, інші ж — за Україну.
«Коли батальйон приїхав у Маріуполь, у декого з хлопців були нашивки «Гуцульський корпус», то була страшна біда, — сміється Назар. — Місцеві казали, що приїхали гуцули, бандери, які хочуть забрати собі місто. Багато хто й зараз так думає, але є й такі що допомагають, привозять бутерброди на блокпости, навіть дарують подарунки».
Є й такі, кому просто все одно. За словами Назара, у сусідньому з їхньою базою нічному клубі «гуляють» регулярно. Їм навіть байдуже, що іноді вікна трусяться від вибухів. Живуть своїм життям та й усе.
«До нас на блокпости приходили дівчата, які пропонували секс за сто гривень, — розказує боєць. — Ми їм пояснили, що може трапитись із тими, хто продає себе за гроші. Сказали, що відправимо їх на Прикарпаття, а там наші жінки навчать їх правильно жити».
Роботи там, каже Назар Кішак, неоране поле, бо місцеві міліціонери не дуже переймаються криміногенною ситуацією. Тільки мовчки виконують вказівки «зверху», в той час, коли наші хлопці ловлять диверсантів.
Одного разу зупинили на блокпості священика, а в нього на паспорті — червона обкладинка з емблемою СРСР. Обшукали машину, виявили заборонені предмети. Які саме, Нараз не говорить, мовляв, не має права.
Якось затримали чоловіка, який був аж занадто люб’язний з бійцями. Перевірили, а то ДНРівець, який перебуває в розшуку. І таких випадків трапляється чимало.
«Нам після кожної ротації навіть грамоти дають за проведену роботу. Якщо чесно, не знаю навіщо, але складаю їх, буде що дітям показати», — посміхається Назар.
Вільного часу в бійців майже нема. По 12 годин стоять на блокпостах, потім кілька годин сплять і йдуть на тренування.
«Ми постійно тренуємось, навіть коли у Франківську, — стверджує боєць. — Їздимо на затримання, також нас вчать, як правильно зачищати територію. Це дуже важливо, бо раніше цього не було».
Службою він задоволений, каже, вже не бачить себе в цивільному житті. Хоче робити кар’єру в міліції, навіть поступив у Національну академію внутрішніх справ.
В суботу, 15 серпня, батальйон «Івано-Франківськ» знову відправиться в зону АТО. Для Назара це буде вже шоста ротація.
