40-річний Сергій Гундер, успішний регіональний менеджер з продажу, не зміг всидіти вдома й записався добровольцем. Після року на передовій і тяжкого поранення він знову підписав контракт і повернувся на службу. Хоче робити те, що вміє і мусить – захищати країну.
Розуміють з півслова
Офіс спілки учасників АТО в Івано-Франківську. Купа народу. Дівчата обдзвонюють всіх і запрошують на благодійний концерт. За довгим столом зібралися бійці 93 окремої механізованої бригади. Серед них – легендарна медик Євдокія Попович «Степанівна», Назар Скорий «Німець», волонтер ГО «Галицькі леви» Роман Дорожівський і Сергій Гундер «Татарин».
Прийшли написати заяви та свідчення, аби одного побратима-добровольця визнали учасником бойових дій. Принесли фото, документи, що засвідчує – самі воювали і він був з ними.
Поки дівчата копіюють папери, бійці спілкуються між собою. Здається, розуміють один одного з півслова. Багато жартують, щось згадують. Наприклад, що така ж статуя, яка тут на сходах при вході, стояла в Пісках на їхніх позиціях. Усе навколо розбите, а вона стоїть.
Нарешті Сергій Гундер «відстрілявся» й виходить на перекур. Він родом із Харкова. З 2000-го року живе на Прикарпатті. Одружився тут.
На службу Сергій записався добровольцем. Якраз була четверта хвиля мобілізації. У січні 2015 року потрапив у 93 бригаду.
«Сирі голі намети, лід на стелі – два тижні відхворіли на полігоні. От, і вся учебка, – пригадує Сергій. – Далі виїхали на Донецьк – в Піски. Коли заїхали, сепаратисти вийшли на нашу хвилю і сказали: «Що свіже м’ясо приїхало?».
У Пісках стояли майже рік, без ротацій. Каже, було дуже гаряче, але добряче всипали бойовикам, мовляв, хто ще тут «м’ясо»?!
Оса вжалить, Стаф загризе
«Ми стояли за 400 метрів до в’їзду в Донецьк, – згадує Гундер. – Там було всяке. І до котла готувалися, до сепаратистів ходили, в тилу воювали. 93-тя тримала позиції від Авдіївки до Мар’їнки – весь цей периметр. Зайшло нас 128, а вийшли 47 людей».
Розповідає, що у них був дуже талановитий командир дев’ятої роти – «Оса». Хлопець з Закарпаття. У 21 рік прийняв роту. Закінчив військовий ліцей, а потім вчився у академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Добровольці багато в нього навчилися.
«Аби ви розуміли, мене вже не було, але хлопці розказували. Коли нас міняли, сепаратисти вийшли на нашу хвилю і сказали: «Оса, гордимося тим, що довелося з тобою воювати», – говорить Сергій. – Він здобув повагу навіть у ворога! У нас було два молодих командири – він і Стаф – командир сьомої роти, теж із Закарпаття. Жартували: «Де Оса вжалить, там Стаф загризе і з’їсть». Оса загинув… Стаф після численних поранень знову повернувся на службу. Нині – замкомбата».
Гундер каже, війна перезнайомила з чудовими людьми – волонтерами, які їм допомагали, з побратимами, які стояли пліч-о-пліч. Зараз лише з ними й спілкується.
Показує фото на мобільному, альбом «Це Піски». «Хотілося б туди ще раз потрапити. Той край ми називаємо «домом», – говорить Сергій. – Повірте, пробути там рік, де день рахується за десять… Багато всього було. Важко, але тягне… Оце на День прапора ми о п’ятій ранку ще з одним бійцем із «Дніпра 1» полізли на «небо» – висота 16 поверхів. Двоє знизу прикривали, а ми повісили прапор – 3×5 метрів. «Степанівна» привезла. Довго висів у сепаратистів під носом».
А хто там має бути?
Сергій тягне цигарки одна за одною. Одна рука в рукавиці кольору хакі. Каже, постійно мерзне. Влітку теж сильно відчуває поранення, яке отримав 25 грудня 2015 року. Ходили в розвідку і натрапили на розтяжку.
«З командиром ми пройшли її перші, а хлопці позаду зачепили, – згадує Гундер. – Їх просто порозкидало, а я був найдальше і осколки дістались мені. Було два попадання – під пах в ногу, а інше – під руку. Перебило артерію, нервові вузли. Командир вчасно наклав турнікети, бо тоді життя йшло на секунди. Забрали в мене зброю, броню. Йшов ще сам. Коли зрозумів, що вже безпека – зелена зона, аж тоді почав втрачати сили й свідомість».
УАЗиком Сергія доправили на блокпост, звідти швидкою – на Селидове, до шпиталю.
«Мені в Пісках хлопці на грудях татуювання зробили – групу крові. Покійний Юра «Есемеска» набивав, – пригадує Сергій. – Він мені життя врятував. Втратив багато крові, а в госпіталі часу брати аналіз на групу не було. Розрізають одяг, один лікар каже: «У нього татуювання – група крові». Інший, мовляв, не можна на це орієнтуватися. Я частково був при свідомості, говорив їм, що то моя група, що є смертники (медальйони), але вони закотилися. Не чули. Може, то мені тоді здавалося, що я їм це все пояснюю. Коли, нарешті, почув: «Добре, переливаємо по татуюванню. Як повезе, то повезе, бо часу нема». Вирубався».
Отямився Сергій у госпіталі в Дніпрі, потім борт на Київ, де й зустрів 2016 рік. Медики казали, рукою рухати вже не зможе. Нині Сергій рухає пальцями, згинає їх, розгинає. Усе завдяки кільком експериментальним операціям, які зробив професор Олександр Борзих – нейрохірург із Донецька. Такого, каже, і в Європі не роблять. Кожен раз, як буває у Києві – приходить на огляд. Лікар сам дивується, що все працює.
Коли Сергій Гундер демобілізувався – знову підписав контракт. Відмовився від пенсії (має інвалідність) і знову пішов служити.
«А хто там має бути? – питає «Татарин». – Досі багато не розуміють, що там йде війна, не хочуть йти. Розумію, що не всі можуть воювати. Хтось має бути пахарем – садити хліб, а хтось – воювати, боронити землю».
Сергій знову повернувся у свою дев’яту роту, каже, доблесну. Жартує, мовляв, доблесно давали ворогу по шиї. Зараз бригада на ротації біля Дніпра.
«Чекаємо на вихід, але там не хочуть нас бачити, – стверджує боєць. – Ми вояки з досвідом, тому й не хочуть. Якась незрозуміла політика. Зараз у Франківську трохи підліковуюсь. Чесно, вдома більше здоров’я витратив, ніж на передовій. Нерви багато забирають».
Comments are closed.