Новина про смерть найстаршого з Янґів, Джорджа, того, що для молодших своїх братів був «продюсером і навчителем», зворушила мене якось цілком для мене самого несподівано, пише Юрій Андрухович у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Я ж ніколи не був фаном АC/DC. Десь у середині 2000-х років, у Львові, я зненацька зрозумів чому. То був час, коли секонд-генди набули таких масштабів, що вдягатися з них уже дозволяли собі не лише середньостатистичні марґінали, а й недвозначні безхатьки (і перших від других уже ніхто не міг відрізнити, ба більше – другі вже й самі задавали тон у тому, як треба виглядати на людях). І варто було мати трохи довше волосся, джинси та чорну футболку, як уся ця російськомовна львівська галайстра починала кричати услід: «Ейсідісі, Пінкфлойд, Ледзеплін!». Дивно, але чомусь завжди саме в такому порядку. Так, ніби це якийсь пароль, досконалий код, зчитавши який, ти мав би одразу всміхнутися й підкинути висушеним меломанам трохи гривень. І назва АC/DC в цьому безвідмовному коді звучала обов’язково першою, до того ж настільки стереотипно й безальтернативно, як наприклад, в арабському світі звучить звертання «Наташа».
До теми: Юрій Андрухович: Каштани на зиму
Ні в 70-ті, коли у Британії їх чомусь вважали панк-гуртом, ані у 80-ті, коли їхня музика проникла до американських блокбастерів, вони мене не торкали. Я відмахувався від популярного і нав’язливого гард-року, як від набридливої осінньої мухи. У них і без мене достатньо зафанатілих слухачів, навіщо їм ще й моя душа? Не так гард зігрівав мою душу, як арт.
Українські меломани взагалі специфічні люди, особливо старше покоління. Про концерти своїх ідолів вони замолоду могли тільки мріяти. Це як гурмани без доступу до ресторанів. Як спортсмени без допінґу. Як наркомани без чергової дози. Мінімум музики множилося на максимум вина й горілки.
Коли сьогодні вони врешті потрапляють на якийсь із живих виступів тогочасних кумирів, то не слухають музику, не танцюють і не підспівують. Натомість добряче впиваються, багато курять, збуджено діляться враженнями і мріями: «От я б іще Пітера Ґебріела наживо послухав!», «А я Вотерса!», «А я Тома Вейтса!», «А я Нору Джонс і Кейт Буш!». І всі погоджуються, що обов’язково пішли б на роллінґів, бо «той Джеґґер на сцені чого тільки не виробляє!». І що, мовляв, бодай раз у житті такого життєствердного ідола молодості таки слід побачити, бо навіщо ж тоді взагалі це життя. І що немає вже ні Джона, ні Фредді, ні Курта, ні Еммі, ні Девіда. А той клятий «Джеґґер» усе скаче та скаче. Що вже навіть вони так не можуть, а «Джеґґер» може. Та він і нас усіх ще переживе! Так вони кажуть. І нарешті – що їхні внуки, як на зло, слухають якийсь дурнуватий рускій реп, а могли б і піти разом з дідом на роллінґів. Якби ті лише приїхали.
До теми: Юрій Андрухович: Оновлені форми релігій
Збоку все це виглядає точнісінько так, як з малими дітьми, що зчиняють неймовірний рейвах у цукерні, галасливо обговорюючи вподобання та анонсуючи грандіозні закупівлі. Врешті ж з’ясовується, що грошей їм вистачає лише на кілька найдешевших карамельок. Ще й продавчиня свариться, бо її, бачте, дратують дитячі мідяки. Не можуть нічого купити, лише галасують і чергу затримують.
AC/DC у нас слухали багато – більше й частіше, ніж свій внутрішній голос. Записували кавери, ставили на телефони замість дзвінка, замовляли на дні народження й роковини. З «Highway To Hell» у вухах люди народжувались, гуляли весілля, наважувались на зміни. Або ж просто відривались.
Усе своє життя я мав деяке упередження до гард-року, вважаючи, що головними шанувальниками цього жанру в історії залишаться Бівіс і Батгед. Але коли знаходиш у новинах черговий некролог про чергового немолодого музиканта з довгим волоссям, чомусь ледь не до сліз розчулюєшся.
До теми: Юрій Андрухович: Невидимі нацики
Вони всі, майже без винятків, дуже правильно жили. І правильно ставилися до того, чим займались усе своє життя. Що для попсовиків «творчість», для нормальних людей – розвага і зашквар. І три брати Янґи з AC/DC, на концерт яких нам уже ніколи не потрапити, тепер як символ вічної молодості. «Dirty Deeds Done Dirt Cheap», «Big Gun», «The Razor’s Edge» – назви улюблених дитячих іграшок, якими продовжуватимуть бавитися мільйони хлопчиків і дівчаток по всьому світу. Подивіться-но лише на ось цих прекрасних хорватів з 2Cellos – які крутезні класики вийшли з Янґів!
