Щороку члени спільноти Святого Егідія в Івано-Франківську та ще чотирьох містах України проводять Різдвяний обід для безхатьків і нужденних. Окрім як нагодувати, егідівці ставлять собі за мету товаришувати з такими людьми. Кажуть, інколи добра розмова не менш важлива за тарілку теплого супу. Цього року в ролі волонтера на обіді спробував себе й «Репортер».
15 років на вулиці
Івана у Спільноті Святого Егідія знають давно. Він частий гість на щотижневих роздачах їжі і це вже далеко не перший його Різдвяний обід. Чоловікові 52 роки, але виглядає він значно старшим: невисокий на зріст, згорблений, сива голова і борода. Без даху над головою живе 15 років.
«З дому мене вигнала дочка, — розповідає чоловік. — Приходжу з роботи, а вона двері поміняла. Дерев’яні викинула, броньовані поставила. Так і по сьогодні…Написала заяву в міліцію, нібито я її домагався. Але Богом клянусь не було такого, пальцем не чіпав, то все брехня».
Доньку Іван виховував сам. Дружина померла, коли дівчинці було сім років. Чому вона з ним так вчинила, каже, досі зрозуміти не може.
Перебрався до матері в гуртожиток. За кілька місяців жінка померла, кімнату в нього забрали. Після похорону матері Іван потрапив до лікарні. Звідти повертатись було нікуди.
Спершу ще ходив на роботу, бо 15 років працював муляром, а ночувати — в будинок нічного перебування. Потім знову потрапив до лікарні, працювати вже не міг. Кілька місяців вештався вулицями без роботи. Допоміг старий друг — влаштував Івана двірником при катедрі.
«Там гарно працювалося, — каже чоловік. — Прибирав, робив, що казали, та потім знов захворів — лікарня, роботу довелося лишити».
Прихисток він знайшов у Свідків Єгови.
«Чотири роки прожив у селі Росільна Богородчанського району, — розповідає Іван. — Вони такі нічого, в Бога вірять, в Христа вірять, лиш Марію не визнають. Але то таке. Не пив, не курив ті роки. Трохи навіть шкодую, що пішов звідти».
Нині чоловік живе з милостині. Ночує де прийдеться.
«Добре, що є такі люди (Спільнота Святого Егідія — Авт.), що помагають. Добре, що Бог звів мене з ними, — каже Іван. — Як ото нині йшла жінка, підійшла до мене і дала 10 гривень. Просто так. Добре, що є такі люди. Та й я щасливий».
Мені 36 — старий дідо
Вже майже в порожньому приміщенні, крім волонтерів, залишився Олег — чекає на обід для брата. Зазвичай вони приходять двоє, але сьогодні Олег сам. Розповісти про себе погоджується без вмовлянь, та, каже, не говіркий, з людьми йому трохи тяжко.
«Я маю де жити. Роботи не маю, — говорить чоловік. — Живу з братом у Підпечарах. Але хата без газу, лиш світло є».
Олег із Франківська. Коли йому було 11 років, батьки загинули в автокатастрофі. Їх зі старшим братом (чотири роки різниці) взяла під опіку взяла тітка, сестра мами.
«У нас квартира була на вулиці Горького, тепер Незалежності. А в тітки з головою не дуже було. От вона нас і вигнала», — говорить чоловік.
Ночували у друзів, потім перебралися на вокзал. Там знайшли, як заробляти на хліб — розвантажували вагони. Так прожили три роки.
«Потім їй знов щось найшло, вона квартиру продала, купила нам хату. Знайшла нас, сказала: шуруйте в село жити», — згадує Олег.
Спершу намагалися ґаздувати. Не забували й про освіту. Обоє закінчили училище. Олег за фахом автослюсар. Після навчання влаштувався на цементно-шиферний комбінат. Там пропрацював дев’ять років. Потім його скоротили. Відтоді постійну роботу знайти не може.
«Робота то є, здоров’я нема. Мені 36, а хто дасть? Старий дідо, — каже Олег. — 20 кг підняти не можу, спину ломить, ноги болять. Куди підеш на роботу?».
Через безгрошів’я Олег з братом щотижня приходять поїсти на обіди від спільноти.
«Буває, що грошей взагалі нема, навіть приїхати до міста на роздачу їжі, — говорить чоловік. — Найгірше взимку і коли морози. Головне — пережити зиму. Навесні буде легше. Коли тепло, вже можна щось придумати. Я рибу ловлю, потім продаю. Можна якось виживати».
Нерви не витримали
З пані Марією говоримо на сходах. На дворі — 18 морозу. Жінка каже, до холодів уже звикла. Будинок, в якому вона живе, вже кілька років без опалення.
«Я з Франківська. Мені 65 років. Маю вищу освіту. Ще в ті часи закінчила Одеський університет, інженер-будівельник я», — говорить жінка.
Пані Марія багато років пропрацювала на заводі «Позитрон». Коли його закрили, почала їздити на заробітки.
«Вдома мало бувала. Постійно в роботах, — розповідає жінка. — Дочка без мене майже росла. А потім чоловік на машині розбився. А я, правду кажучи, просто запила, нерви не витримали. Дочка відцуралась. Потім якось взяла себе в руки. Але й тепер є так, що можу на 3-4 дні просто «випадати». Добре, що хоч тепер з донькою час від часу бачимось».
