За даними служби у справах дітей Івано-Франківської ОДА, сьогодні на обліку в області є 1459 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Ще 379 вважаються такими, що опинилися у складних життєвих обставинах. Станом на 24 листопада минулого року 1152 дитини взяли під опіку та влаштували у прийомні сім’ї. Однак пощастило не всім. А за статистикою, після виходу з інтернату кожна друга дитина здійснює злочин, кожна п’ята стає безпритульною, а кожна сьома намагається покінчити з життям. Сумно, правда? Але є вихід – особисте наставництво.
Проект «Наставництво», який започаткувала Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ, працює на Прикарпатті вже більше року. Він не потребує грошей, спеціальної освіти й навіть багато часу. Головне – бажання допомогти.
«Проект передбачає пошук людей, які б могли стати добрим другом для дитини-сироти, – розповідає куратор «Наставництва» отець Ярослав Ілюк. – Це свого роду волонтерство. Однак, якщо волонтери приходять до дітей, коли в них є час, то наставник має відвідувати дитину хоча б раз на тиждень протягом року. Також важливо, що спілкування між дитиною і наставником відбувається сам-на-сам».
Аби стати наставником, потрібно пройти індивідуальну консультацію та відвідати спеціальний тренінг, на якому вчать, як правильно спілкуватися з дітьми-сиротами.
«Основна мета тренінгу – розповісти, чим відрізняється психологія сироти від дитини, яка виховується в сім’ї, – говорить Олена Карачева, представник комісії УГКЦ у справах родини. – Адже перш за все діти в сиротинцях відмінні тим, що вони травмовані, і до них потрібен особливий підхід. До наставництва ми ставимось дуже серйозно. Тому, перед тим як іти до дитини, наставник мусить пройти медичний огляд, а також принести довідку про несудимість і про те, що не перебуває на обліку в наркодиспансері».
Перша група наставників пройшла тренінг наприкінці жовтня 2015 року. Загалом за час існування проекту було три тренінги, участь в яких взяли близько 50 людей. Групи формують невеликі – приблизно по 15 осіб.
«Коли ми впроваджували проект, то дуже сумнівалися, що нам вдасться знайти людей, які захочуть стати наставниками, – каже отець Ярослав. – Та коли почали поширювати інформацію, то вже за місяць набрали цілу групу. Але навіть пройшовши тренінг, не всі стають наставниками. Зараз у нас працюють з дітьми десь 30 людей».
Наставник підбирається індивідуально. Спочатку діти заповнюють відповідні анкети – схожі заповнюють і наставники. Потім тренери, аналізуючи їхні відповіді, формують пари. Це робиться для того, щоб дитині й наставнику було легко спілкуватися.
Олена Карачева зазначає, що робота наставників орієнтована на дітей, які випускаються з інтернатів, тому що в них уже менше шансів потрапити в сім’ю. Наставник може навчити підопічного найпростішим побутовим речам. Наприклад, як готувати їжу, прати, прасувати. Бо в інтернатах їх цьому чомусь не вчать. Також розповідають, куди звертатися для отримання медичної допомоги або інших консультацій, допомагають визначитися з майбутньою професією, підготуватися до вишу або знайти роботу. Не менш важлива й моральна підтримка.
«В нас є дівчинка, до якої ми прийшли перед святами. Хоча в неї є мама, додому вона не їхала. Сказала, що на Різдво до неї прийде її наставник, а додому не хоче, бо мама п’є», – розповідає Ярослав Ілюк.
Загалом проект передбачає спілкування з дитиною протягом року, та, як показує практика, пари продовжують спілкуватися й надалі.
А от маленькі діти погано розуміють такий формат відносин. Вони більше сподіваються, що наставники їх всиновлять, якщо, наприклад, вони добре поводитимуться. Тому дуже засмучуються, коли цього не відбувається. Хоча трапляються випадки, коли наставники ставали прийомними батьками для своїх підопічних.
Крім того, інколи в наставників виникає проблема, коли директори інтернатів відмовляються співпрацювати з ними.
«Така ситуація була в школі-інтернаті в Перегінську, – говорить отець Ярослав. – Коли ми прийшли з наставниками, нас не пустили до дітей. Тамтешня директорка не хоче бачити в закладі чужих людей. Каже, що вихованцям інтернату приділяють навіть забагато уваги».
«І це не поодинокий випадок, – додає Олена Карачева. – В основному керівництво інтернатів не вірить, що люди можуть безкоштовно приходити до дітей і допомагати їм. Але діти дуже потребують такого спілкування, й коли адміністрація закладу це розуміє, то йде нам назустріч».
У жовтні минулого року Президент підписав Закон України № 1504-VIII «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» щодо наставництва. Тож тепер, якщо потенційний наставник захоче поспілкуватися з дитиною, адміністрація інтернату має сприяти такій зустрічі. В іншому випадку це буде порушення закону.
«Наразі в нас ще нема достатньої кількості людей, щоб працювати з усіма інтернатами області. Найближчим часом плануємо з’їздити в Долину та Мединю, – каже отець Ярослав. – Та ми будемо розширюватись і продовжуємо пошуки наставників. Просимо священиків, щоб оголошували про це в церквах після літургії, зустрічаємось з волонтерськими організаціями. Також поширюємо повідомлення в соцмережах».
Священик переконаний, якщо людина хоче бути наставником, вона завжди знайде на це час. Головне – мотивація. Адже нерідко людина хоче стати наставником, тому що це, наприклад, модно. Або прагне таким чином самореалізуватися та показати, що вона класний волонтер. А насправді треба більше думати про дитину, чим ви зможете їй допомогти. Також варто пам’ятати, що одна година вашого часу на тиждень може змінити чиєсь життя назавжди.
Якщо зацікавились проектом і готові стати наставником, телефонуйте до отця Ярослава Ілюка – 097 711 78 05.
