Євген Краснокутський, 37-річний пілот із Коломиї, батько трьох дітей, за 2014 рік пережив таке, що не вкладається в голові. У травні минулого року його гелікоптер підбили під Слов’янськом, він єдиний врятувався, але потрапив у полон до терористів, які прострелили йому ноги. З полону чоловіка викрали його батьки та вивезли на українську територію. Коли лікувався, до хати постукала ще одна біда – у старшої доньки виявили в голові пухлину. Все обійшлося. Зараз родина Краснокутських намагається вернутися до нормального життя. Євген мріє остаточно одужати та знову почати літати.
Майор військово-повітряних сил України Євген Краснокутський з дитинства мріяв літати. Народився у Харкові, там же вивчився на пілота, а після навчання отримав направлення в Коломию. Там служив до 2005 року, поки його частину не розформували. Перевівся у Броди Львівської області, а родина пілота так і лишилася жити в Коломиї. Бачився з ними лиш на вихідних.
Коли в Україні почалася війна, Краснокутський ще у квітні відправився на Схід. Їхня частина базувалася в Чугуєвому. Звідти наші пілоти літали на патрулювання на Краматорськ і Слов’янськ. 2 травня його гелікоптер МІ-24 з трьома членами екіпажу вилетів на одне з патрулювань.
«Ми мали супроводжувати колону БТРів, яка йшла на Слов’янськ, – згадує Євген. – І саме тоді нас збили із переносного зенітно-ракетного комплексу. Одна ракета пролетіла мимо, а друга влучила. Вертоліт почав падати. Все, як у тумані, машину закрутило, я вистрибнув з парашутом. Не знаю, чому не стрибнули мої побратими, може, не встигли».
Краснокутський приземлився і пішов до збитого гелікоптеру, думав, може, хтось іще вижив, але тут почали вибухати снаряди, що були на борту… Потім чоловіка оточили троє людей у формі та в масках з автоматами. Били, прострелили йому обидві ноги.
«Вони хотіли мене забрати звідти, але прилетів наш вертоліт і почав кружляти, – пригадує Євген. – Вони втекли, мене лишили лежати серед поля. Бачив той вертоліт, може, то й по мене, але вони мене не бачили. Якби стояв чи сидів, а я просто лежав у траві. Рухатися не міг і нічого не міг зробити».
Вертоліт покружляв і полетів. Через деякий час Краснокутського знайшли інші сепаратисти. Каже, були в цивільному, більш агресивні. Забрали телефон, документи і повезли у Слов’янськ у штаб терористів. Коломиянин був одним із перших військовополонених на той час. У штабі вже майже безпам’ятного пілота оглянули медики. Він втратив багато крові, тому відправили в лікарню, де чоловіку зробили операцію.
Євген розповідає, що майже на операційному столі випросив у медсестри телефон, аби подзвонити рідним. Зателефонував дружині, сказав, що живий, і де саме він є. Жінка зв’язалася з батьками Євгена.
Довго в полоні пілот не пробув. З лікарні чоловіка викрали його батьки, які виїхали за ним з Харкова. За словами Євгена, йому дуже пощастило, бо лікарня не охоронялася. Медперсонал нічого не помітив і зовсім недавно прооперованого пілота посадили на заднє сидіння автівки, накололи обезболюючими та обхідними польовими дорогами повезли на українську територію.
«Виїздили на кілька блокпостів, які контролювали сепаратисти, але на них нікого не було, – пригадує Євген. – Перед тим усю ніч йшли бої і наші відтіснили терористів. Так ми добралися до Харкова».
Далі Євгена чекало довге лікування та ще кілька операцій у госпіталі. В Харкові Краснокутський провів майже три місяці, потім був львівський госпіталь та довгий процес реабілітації, який ще не закінчений. З ногою і зараз ще не все в порядку. Має в нозі металевий штир, з яким доведеться ходити до серпня, коліно погано згинається. До речі, там же, у Харкові, Краснокутського нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Коли Євген був у лікарні, а рідні й небайдужі люди збирали гроші на його лікування, родину Краснокутських спіткала ще одна біда. У старшої доньки Вероніки діагностували пухлину мозку. Вона виявилася доброякісною. Перед Новим роком дівчину прооперували. Зараз вона потрохи вертається до навчання.
У Євгена ще двоє малюків – семирічна Єлизавета та дворічний Гліб. Коли чоловік потрапив у полон, то сину не було й року.
До речі, у Бродах Євген Краснокутський служив в одній ескадрильї разом з Надією Савченко. Каже, що з жінок-пілотів була лише вона та ще один штурман – Світлана.
Про Савченко Краснокутський каже одне: Надя – дуже пряма людина.
«Вона навіть могла сказати командиру в очі, що там щось не те і там не так, – говорить Євген. – Багатьом це, може, не подобалося, але вона така – що думає, те й каже. Все в очі. За це її поважали».
З цього понеділка Євген Краснокутський вже мав вертатися на службу до Бродів. Дуже хоче пройти медкомісію, аби йому знову дозволили літати. Навіть не хоче думати, що буде інакше. Мріє ще політати, але вже у мирному небі.
